Френк Херберт - Єретики Дюни

нові сили. Мала досить енергії, щоб перебороти цю тремку нехіть, що не давала їй ухвалити основне рішення.

«Я полечу на Ракіс».

Вона більше не могла відкидати розуміння того, що саме викликало її нехіть.

«Можливо, мені доведеться зробити те, чого хоче Беллонда».

***

Виживання особистості, виду й довкілля — це те, що рухає людьми. Можна простежити, як порядок важливості змінюється впродовж життя. Що найбільше турбує у певному віці? Погода? Стан травлення? Чи інша особа — вона або він — справді небайдужа до тебе? Усі ці різні прагнення, які тіло може відчути і які сподівається вдовольнити. Що ще може мати значення?

Лето II до Хві Норі, Його Голос: Дар-ес-Балят

Майлс Теґ отямився в темряві й виявив, що його несуть на ремінних ношах із силовими підвісками. Вони слабко поблискували, тож він міг розгледіти крихітні бульбашки підвісок, що рядом звисали довкола нього.

Рот йому заткнуто кляпом. Руки туго зв’язано за спиною. Але очей не зав’язано.

«Тож їм байдуже, що я побачу».

Він не міг сказати, хто вони. Стрибкі рухи темних обрисів довкола нього підказували, що вони спускаються по нерівній місцевості. Якась стежка? Ремінні ноші гладко рухалися на силових підвісках. Він відчував тихе гудіння підвісок, коли його загін затримувався, щоб обговорити черговий поворот складного переходу.

Час від часу міг розгледіти крізь якусь перепону мерехтіння світла попереду. Нарешті вони вийшли на освітлену ділянку і там зупинилися. Він побачив самотню світлокулю на висоті приблизно трьох метрів. Вона була прив’язана до стовпа й легенько погойдувалася на холодному вітрі. В її жовтому сяйві він розгледів хатку в центрі болотистої галявини й численні сліди на затоптаному снігу. Довкруж галявини росли кущі та кілька далеко розкиданих одне від одного дерев. Хтось провів йому над обличчям яскравішим ліхтариком. Ніхто нічого не сказав, але Теґ побачив жест — чиясь рука показувала на хатку. Він давно не бачив такої зруйнованої споруди. Здавалося, вона завалиться від найлегшого дотику. Міг побитися об заклад, що дах протікає.

Загін знову рушив, повернувши до хатки. Він вивчав свій ескорт у тьмяному світлі — обличчя, по самі очі замотані заслоною, що затуляла роти й підборіддя. Волосся прикривали каптури. Вбрання було громіздким, широким, приховувало деталі тіл, крім загального обрису рук і ніг, що рухалися, мов на шарнірах.

Прив’язана до стовпа світлокуля потемніла.

Двері хатки відчинилися, випустивши на галявину сніп яскравого світла. Теґів ескорт увіпхнув його досередини й залишив там. Він почув, як двері за ним зачинилися.

Після темряви надворі світло всередині здавалося майже сліпучим. Теґ кліпав, аж доки його очі не пристосувалися до зміни. З дивним відчуттям — наче він перебуває не тут, а деінде — озирнувся довкола. Очікував, що всередині приміщення відповідатиме своєму зовнішньому вигляду, але кімната виявилася охайною, майже без меблів. Лише три крісла, маленький столик і… тут він різко втягнув повітря: Іксіанський Зонд. Нев­же вони не відчули запаху шеру в його диханні?

Якщо вони такі необізнані, то хай використовують зонд. Для нього це буде агонія, проте вони нічого не витягнуть із його мозку.

Щось клацнуло біля нього, він почув рух. Перед ним з’явилося троє людей, вони стали в ногах нош, розступившись. Мовчки на нього дивилися. Теґ пробіг очима по всій цій трійці. Той, що стояв ліворуч, був одягнутий у темний комбінезон, розстебнутий, з відкритими відворотами. Мужчина. Квадратне обличчя — Теґ бачив уже таке в деяких уродженців Гамму. Маленькі очі-намистини пронизували Теґа наскрізь. Це було обличчя інквізитора, байдужого до чужих страждань. Свого часу Харконнени привезли сюди багато таких. Вузькоспрямований типаж, такі вміють викликати біль, навіть не змінившись на виду.

Той, що стояв просто біля Теґових ніг, мав на собі широке й громіздке чорно-сіре вбрання, схоже на одяг ескорту, але каптур був відкинутий назад, відкриваючи невиразне обличчя під коротко обтятим сивим волоссям. Обличчя не виявляло нічого, вбрання майже повністю його закривало. Годі було сказати, чоловік це чи жінка. Теґ записав у пам’ять обличчя: широкий лоб, квадратне підборіддя, великі зелені очі над загостреним носом; маленький рот стиснутий у гримасі несмаку.

Третій член цієї групи найдовше прикував до себе Теґову увагу: високий, у добре зшитому чорному комбінезоні. Поверх комбінезона — строгий чорний піджак. Чудово припасований костюм. Дуже дорогий. Без оздоб чи розпізнавальних знаків. Безсумнівно, чоловік. Він, здавалося, нудьгував, і Теґ одразу ж приліпив йому цю мітку. Вузьке гордовите обличчя, карі очі, тонкогубий рот. Знуджений, знуджений, знуджений. Усе це довкола — безпідставне зазіхання на його дуже важливий час. Він мав нагальні справи деінде, а тих двох інших, ту дрібноту слід змусити розуміти це.

«Це офіційний спостерігач», — подумав Теґ.

Знудженого прислали господарі цього місця, щоб він поспостерігав і доповів про побачене. Де ж його кейс із даними? Ах, є. От він, спертий об стіну позаду. Кейси були свого роду посвідченням таких функціонерів. Під час своєї інспекційної подорожі Теґ бачив схожих людей, що проходили вулицями Айсая та інших великих міст Гамму. Малі, тонкі кейси. Що важливіший функціонер, то менший кейс. Цей кейс насилу помістить кілька наборів даних і крихітний комунікатор. Його власник не обійдеться без транс’ока, щоб негайно з’єднатися з начальством. Тонкий кейс, тож це важливий функціонер.

Цікаво, що сказав би цей спостерігач, якби Теґ спитав у нього: «І як тобі моє самовладання?»

Відповідь уже написано на цьому знудженому обличчі. Не було б жодної реакції. Він тут не для того, щоб відповідати. «Коли піде звідси, — подумав Теґ, — ступатиме довгими кроками. Дивитиметься кудись удалечінь, на ті, відомі лише йому сили, що його чекають. Ляскатиме цим кейсом по ногах, щоб нагадати собі про власне значення і привернути увагу інших до ознаки своєї влади».

Громіздка постать біля Теґових ніг заговорила голосом з безсумнівно жіночими вібраціями. Владний голос — вона не очікує жодних заперечень.

— Бачите, як він тримається і стежить за нами? Я казала це вам перед входом. Лише гаємо час, а його в нас надто мало на такі нісенітниці.

Теґ вдивлявся в неї. Щось неясно знайоме в голосі. Мала силу переконання, якої можна б сподіватися від Превелебної Матері. Невже це можливо?

Тяжколиций гаммієць кивнув:

— Твоя правда, Матерлі. Але тут не я наказую.

«Матерлі? — замислився Теґ. — Ім’я чи титул?»

Вони обоє глянули на функціонера. Той відвернувся і схилився до свого кейса. Вийняв із нього маленький комунікатор і став біля екрана, повернутого так, щоб ні Теґ, ні двоє інших не могли його роздивитися.

Транс’око сяйнуло зеленим світлом, що кидало хворобливий відблиск на обличчя спостерігача. Його самовпевнена усмішка зникла. Він беззвучно ворушив губами, слова формувалися лише для того, щоб хтось по той бік транс’ока їх побачив.

Теґ не показав, що вміє читати по губах. Усі, навчені в Бене Ґессерит, уміли читати по губах, видимих під майже кожним можливим кутом. Чоловік говорив мовою, що була версією старого галаху.

— Це, безсумнівно,