Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

не геніальною, і створив шедевр, котрий, якщо його колись відкопають, буде гордістю самородного письменства і солідною пам’яткою нашої мови, якій немає рівних.

На щастя, сама особа війта з періоду сімдесятих років є нам трохи знаною з розповідей. На жаль, він не був товстий, як годиться війтові. Неприглядний, навіть трохи зсохлий, наче кволий, хоч і досить високий. Зате з хитрим довгим носом, але зовсім не говіркий, та красномовний. Подібний швидше на письменника, на секретаря, ніж на війта, але не якесь там набундючене чудо чи зневажливий мудрагель-шарапатка, ані знівечена лата — як це нескінченним потоком прізвиськ обзивали сурдутників, — а все ж був середнім ґаздою, скромним, як великий пан, і твердим, як ватажок. Як старий винахідливий кіт, він крутився, муркотів, аж раптом скочив, сказав слово, попав влучно. Коти не говорять, але з цього видно, що слова і промови війта були вчинками. Вчинком були також його відвідини лісового храмового свята, бо він цим підтвердив і зміцнив славу Фоки. Війт навіть на диво пророчо передбачив, що про Фоку будуть пісні співати, помилився лише, пророкуючи, що співатимуть про бутин. Пісня не славу бутину вибрала, а думу про смерть Фоки, а в основному про те, як потік і полонина Рабинець, біла імла і білий птах тужать за Фокою. Пісня, як птах, що не лише від котів втече, а навіть від чиновницьких голів, навіть таких, що вибрані людьми і для людей.

Війт за своєю звичкою, як і годиться переможцеві, скромно похилив голову і, звертаючись до Яся, коротко запитав:

— Не сумно вам тут?

Ясьо відколи чемно привітався з війтом і жаб’ївськими гістьми, за своєю звичкою знерухомів. На привселюдне запитання самого війта він відповідав із старанням:

— Для смутку немає часу, веселіше, ніж у селі.

Війт буркнув:

— Жінок немає.

Ясьо пихато продовжував, немов для того, щоб сам війт його випитував:

— Ми цим не переймаємось, ночуємо з такими дівчатками, про яких в селі і не снилося.

Війт здивувався, підвів голову:

— З якими це дівчатками?

Ясьо з посмішкою повільно випускав слова:

— Щоночі сходять до нас білі хмарки, що аж сліпнемо, нераз бурі, аж дерев’яніємо, а на велике свято — лавини, тоді весело.

Війт подивився на нього уважно, знову скромно опустив голову:

— Це так, ви полонинські люди найвільніші, де ж нам до вас!

Ясьо надував губи:

— Що там полонна, це легко, а тут непройдений, предковічний світ, кожен крок ми самі прорубали.

Війт роззирався, задирав голову, поважно кивав головою, замовчав. Жаб’ївські дівчата і молодиці розглядали Яся зі зростаючим захопленням, оглядали також бутин, бачили здалеку гать, ризи, миґли.

— Страх! Це ви все самі, Ясю?

— А хто ж? Я з паничом Савіцьким.

Жінки цикали зі здивування, стиснулися навколо Яся, а він надувався, ніби збирався луснути. На нещастя поблизу появився Савіцький і жінки випадково чи всупереч відразу ж зацікавилися паничом Риссю. Шепотіли одна до одної:

— Який молоденький, який стрункий, який красний.

Зверталися також тихцем до Яся:

— Як би це з ним заговорити? Чи можна з ним потанцювати?

Ясьо відповідав неохоче:

— Він ніколи не танцює.

Савіцький вітався здалека і відповідав на привітання, але не підійшов і не відізвався до жодної, хмурився більше, ніж завжди. Тому одна за другою зверталися до Яся, одне за другим «чому» все сміливіше, все більш жваво і все більш щебетливо вилітало з їхніх уст:

— Чому так здалека?

— Чому такий неговіркий?

— Чому такий гордий?

Ясьо ставав поважним, відповідав стримано:

— Панич — син майстра і майстер.

— А чому ж не в панському одязі?

— На панів йому начхати, він дружить тільки зі мною і з Фокою.

Це шепітне ґроно молодих жінок привабило погляди, перешіптування і увагу бистречан, що стояли неподалік. Таку увагу, що чим більше пожадань, тим сильніший захист недобрим словом, навіть образливим, а чим сильніший цей захист, тим ще більше стає нездорових пожадань. Мешканці Жабйого і ті з-над Ріки заполонити храм, особливо жаб’ївці заблистіли світлом, запозиченим у війта, а бистречани змаліли. Обережно перешіптувались:

— Як же вони чарують? — запитав Мандат Матаргу.

— Різними способами, в основному тим, що миються щодня повністю у цебрі, а між ногами найбільше, ще гірше, ніж пані, довго мочать дітородне місце у материнці з медом, а потім намазуються джінджорою, а на ніч обкладаються зіллям.

Вітролом повторював з недовірою:

— Щодня миються і обкладаються? А звідки ж у них на це час? Це неправда.

— Понюхайте, — заохочував Матарга, — чи хоч одна пахне по-людськи. Вони цього навіть не приховують, розповідають, найбільше пишаються тією запашною гузицею.

Вітролом відповідав розважно, немов зважував за і проти:

— Ну, митися можна, жінки люблять різні штучки. І косиці, і позлітки на волосся від євреїв аж з Косова, ну і волосся медом мажуть і ще таким столярським клеєм, я забув, як називається. А джінджора — це проти слабості, то чому б і ні? І нехай будуть джінджористі! Але щодня митися материнкою, джінджорою, якимсь відваром і пишатися гузицею — ні!

— Го, го, — аргументував переконливо, але ще тихше Матарга, — не тільки материнкою, як лиш котра зайде, то відразу запахне чимось таким, — це якось так зветься як лавада, — що такий дурень, котрий понюхає, то пропав, краще не нюхати.

— А що ж священик на це?

Матарга шепотів все тихіше:

— Як котрий, чемний щось порадить, а буває й такий, що й сам цих запахів шукає, власної єгомості йому мало…

— Наш священик ніколи б в світі! — голосно обурився Вітролом.

— Наш це інша справа, він святий від народження, а тепер вже й старенький, в основному піклується тим, як душі пахнуть, але є й такий…

Мандат непомітно підійшов до жаб’ївської громадки, потягнув носом, швидко повернувся і підтвердив:

— Справді пахнуть якимсь зіллям.

— Так, так, — запевняв дещо голосніше і з радістю Матарга, — бо для чого ж так мажуться? Щоб їх лизали і є такі, що лижуть, як пси, тьху! — Вказав очима на Томашевського.

— Звідки це відомо? — запитав Вітролом.

— А про чорта звідки? Хтось його бачив?

— Я бачив у млині, — заявив Вітролом.

— Я не бачив, але теж знаю, — хвалився Матарга, — гляньте на ту багату вдову по Гулюку, вгодована, рожева, як піврічна свинка, точно! Лице намащене, шия напухла від менталів і талярів, о! Як пожирає очима того смаркача Гарасимка, проковтне його, як павучиха свого павучка.

— А що він на це?

— Та що ж, щенюк такий, голопуцька нещасна, дозволить себе проковтнути.

— А може ожениться?

— Він з нею? Це ж вона з ним — на тиждень. Він їй потрібне