Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

– Це він присягавсь Табіті! Це через нього став хворий цар! – кричав Вовк.

– Що він верзе? – майже не розуміючи, що скоїлось, спокійно сказав Таргітай і відштовхнув од себе ворожбитів.

Скити заревли й захвилювались. Кожний із них радий був, що не на нього показав Вовк, і страх перед ворожбитами перетворився на ненависть до Таргітая.

– Смерть йому! – крикнув Вовк.

– Смерть йому! Смерть! – як звірі, заревли скити.

«Що таке? – думав Таргітай. – Кому смерть, за що смерть?»

Але раптом, як блискавка, промайнуло йому в мозку: це на нього показав Вовк, значить, смерть йому, Таргітаєві.

Він добре знав і бачив уже, що було з тими, хто неправдиво присягався Табіті.

– Ти брешеш, Вовче! Я ніколи неправдиво не присягавсь Табі-ті! – гордо сказав він.

– Ти сам брешеш. Кажи кому іншому, а не мені. В твоїх очах я бачу гнівне лице зневаженої богині. Смерть йому, сколоти.

– Смерть йому! – гукали скити.

Ворожбити, яких було багато серед натовпу, кричали дужче за всіх і підмовляли скитів негайно зарубати Таргітая. Скити не домагались доказів безневинности Таргітая. Вовк бачив в очах його розгніване лице Табіті, і цього було досить; але батько Таргітаїв Аксай подививсь на цю справу інакше.

– Геть! – одігнав він ворожбитів, що знову ухопились були за Таргітая.

Ворожбити загарчали й одійшли, як собаки, яким із пащі вирвали шматок м’яса.

– Слухай, Вовче! – жорстоко звернувсь Акай до ворожбита. – Ти дуже швидко хочеш позбавитись Таргітая. Можна подумати, що ти, стара людина, не знаєш звичаїв сколотських. Не жартуй з вогнем, Вовче!

Вовк блиснув очима й нахилив голову: це була правда, але він думав, що, поки згадано буде про стародавні звичаї сколотські, діло буде зроблено, і юрба скитів розірве Таргітая.

– Сколоти! – гукнув Аксай. – Наші ворожбити показали, що неправдиво присягавсь Таргітай. Хай так! Але це, може, правда, а може, й брехня. Треба запитати ворожбитів інших, хай поворожать вони ще. І коли винний Таргітай – смерть йому, хоч син він мені. Коли ж вони скажуть, що Таргітай не винуватий – горе нашим ворожбитам! Такий стародавній звичай сколотський! Так робили наші діди й батьки! Хай же буде зроблено за стародавніми звичаями ско-лотськими й цього разу!

– Хай буде зроблено за звичаями сколотськими! – заревли скити.

Ще хвилину тому їм здавалось, що правий був Вовк, тепер вони вже бачили, що правий був Аксай, що треба посилати по ворожбитів сусідньої округи, і ті вже довідаються, чи присягавсь Табіті Таргітай, чи ні. Яка розумна людина Аксай!

Дужче за всіх кричали тепер Рудий і Торбасай, та й греки не шкодували голосу.

Як це часто буває, в цей час зовсім забуто про того, через кого зняли цю бучу. Вовкове ворожіння, розшукування винуватого, через якого захорів цар, жах скитів перед тим, що на кожного з них міг показати ворожбит – усе це усунуло царя з пам’яти скитів, але Вовк, добре розуміючи, що справа повертає не на добре для нього, нагадав про царя скитам.

– Треба запитати царя! Що скаже цар! – голосно сказав він.

Думка про царя вмить зароїлась у мозку скитів: і справді, як бо без царя? Треба запитати царя! Яка розумна людина Вовк!

– Треба запитати царя! – гукнув хтось, і ввесь натовп скитів як одна людина заревів: – Треба запитати царя!

Рудий і Торбасай теж кричали, що треба запитати царя, бо вони були також розумні, як і всі скити.

– Торбасаю! – смикнув Діодор скита, коли той продерся через натовп до греків.

Торбасай зупинивсь.

– Чого тобі, старий?

– Ну чого ти ревеш, як віл? Чи ти хочеш, щоб твоєму побратимові якнайшвидше стяли голову?

– Ні, я не хочу цього.

– Так чого ж ти дереш пельку? А що, як цар скаже, щоб Таргітая скарали одразу?

Торбасай не подумав про це. Він кричав через те, що всі кричали, і думав, що цим він допоможе Таргітаєві.

– Добре допоможеш, як цар звелить одразу стяти голову Таргітаєві!

Торбасай почухав потилицю й не знав, що робити. Аксай, Вовк і ще кілька скитів зайшли в шатро до царя.

– Скажи, Діодоре, як ти думаєш, за що цей поганець Вовк виказав на Таргітая? Я думав, що він покаже на мене, – сказав Олександер.

– Я думаю, що він коли-небудь згадає й про тебе, Олександре, коли йому вдасться занапастити Таргітая. А на Таргітая, мені здається, він виказав через те, що той чоловік, якого вбив Таргітай, був сармат або близький його родич, або, може, і син, бо на мій погляд, та й Калікрат помітив це, убитий дуже скидавсь на ворожбита.

Через кілька хвилин Аксай вийшов із шатра і сказав скитам, що цар звелів покликати інших ворожбитів і вирішити діло за стародавніми сколотськими звичаями. Скити розійшлись, і греки пішли додому.

ХАРСУН

Цей день минув, а другого дня увечері приїхали два ворожбити з сусідньої округи. Було вже пізно, і ворожіння відкладено до наступного дня. Один із ворожбитів був той, якого вигнав цар із свого таборища, коли з’явивсь Вовк. Другий був приятель Діодорові, Хар-сун, який колись сказав йому, як чарувати гадюк баранячим лоєм.

Він тепер сидить коло намету греків, п’яний від мілетського вина, яким частує його Діодор, і шепочеться з кухарем. Калікрат лежить коло багаття, підперши обома руками голову, дивиться на огонь, на ворожбита й не може зрозуміти, чого панькається з ворожбитом кухар.

Олександра нема вдома: він коло царського шатра; здається, жоден скит не бажав так, щоб скоріш видужав цар, як бажав цього грек: видужавши, цар дасть охорону й відпустить греків із невільниками додому.

Калікрат прислухався до розмови Діодора з ворожбитом, але вони балакають по-скитському, а Калікрат не розуміє скитської мови. Він бачить тільки, що говорить кухар, а ворожбит киває головою й радісно поблискує очима.

Ворожбит одягнутий у шкуратяне вбрання, хоч зовсім тепло, навіть жарко, на голові в нього гостроверхий шлик, а з-під шлика вибиваються жовті патли. Він ухопив за хвіст і голову великого лобана, рве й шматує рибу міцними білими зубами і випльовує луску й шкуру риб’ячу собі на коліна.

Калікратові остогидів степ і скити і їхні криваві звичаї. Він радий був би піти додому пішки. Йому здається, що він уже ніколи не вибереться з цього таборища, де ріжуть людей, як худобу, де навіть такі сміливі й значні люди, як Таргітай, не можуть сподіватися, що будуть живі завтра. Йому дуже жалко Таргітая. Він думає про те,