Ярослав Яріш - Кровна мста

– Оповідай.

Товмач переклав, і варяг почав розказувати. Говорив довго і заплутано про те, як вони з конунгом своїм Еймундом товклися спершу там, у себе, за Варязьким морем, потім прийшли до Новгорода і попросилися на службу до «Ярослейфа». Мстислав слухав, доки міг, та коли варяжин став оповідати про те, який договір Еймунд укладав із Ярославом, скільки кожен варяг мав отримати срібла і як Ярослав постійно дурив їх, князеві набридло слухати і він перервав цю розповідь:

– Пощо мені слухати ці бредні?! Кажи, як вам Ярослейф наказав брата свого вбити!

Товмач переклав. Варяг нахмурився, почав оповідати:

– Ярослав наказу не давав. То Еймунд приступив до нього і так порадив. За голову Бурислейфа конунг мав заплатити щирим сріблом.

Мстислав нахмурився.

– Бурислейф – себто Борис, Борислав… Речи далі, що відповів Кульгавий.

– Він рік, що наказу вбити брата не дасть, однак якби той згинув – то не плакав би за ним, а був би задоволений.

Мстислав нахмурився.

– Досить. Усі геть, – наказав і скоро лишився у світлиці сам на сам зі своєю задумою.

Ненависть, ніби вода в казані, знову почала закипати у князеві. Він стримував її, гасив у собі. Уперше за ціле життя почало нити серце. Князь поглянув на Святе Письмо – подарунок брата.

– Тьма розсіялася, – сказав Мстислав невідомо до кого, тоді взяв книгу в руки і готовий був кинути нею щосили до землі. Та стримався – книга не винна.

Мстислав застогнав й опустив голову на руки. Рану, криваву і пекучу, знову розворушили. Як же тепер йому жити, що діяти?

Він знову поглянув на книгу, видихнув. Почав думати: «Боже, дай мені мудрості. Хто мені лже, а хто правду мовить? Ні, Ярослав не міг побити братів. На нього все показує? Так, показує, тільки все одно не віриться, не хочеться вірити. Варяг каже про Бурислейфа… Рудобороді люблять перекручувати руські ймена, усе на свій лад… Господи, як же мені взнати істину, аби чорна туга більше не мучила мене?…»

– Бурислейфом варяги називали Святополка, – раптом за спиною прозвучало тихо.

Князь стрепенувся й оглянувся – позаду нього стояв чи то вой, чи смерд, чи волхв – Мстислав так і не міг зрозуміти. Той продовжував говорити:

– Тесть у нього був – Болеслав, тож і самого Святополка варяги так кликали. Ярослав і справді його вбив, коли Окаянний знову з мечем прийшов на Русь, привівши із собою печенігів. Ти також би так вчинив. Так і згинув Святополк, і ніхто донині не знає, де його могила. Чого, княже, так дивишся на мене, впізнаєш? – нараз запитав муж.

Він упізнав його – це був Волос.

– Казали мені, же лишився єси у своїй пущі. Як ти зайшов сюди, хто тебе впустив?

– Двері були незачинені…

– А як же варта?

– Варта спить, я приспав їх. Та не страхайся, княже, не прийшов єсмь, аби зло тобі учинити. І воїв не карай.

Мстислав із цікавістю оглянув його, особливу увагу звертаючи на посох.

– Бачу, волхвом ти став. Знову хочеш до дружини? Прийму, нам такі вої завше були потрібні.

– Коли-м летів до вирію і був помежи життям та смертю – сила велика в мені відкрилася. І до дружини не хочу – своєму родові потрібен єсмь.

– Тоді чого прийшов єси? Хоча не кажи, знаю… Ви, волхви, прокляття кинули на рід вітця мого, і прийшов єси ректи, аби-м на брата війною пішов.

Волос дивився йому сміло в очі.

– Боги руської землі більше не хочуть крові русичів.

Тепер Мстислав і зовсім нічого не розумів, Волос продовжив, виймаючи ікону та подаючи її князю:

– То ікона брата твого Бориса.

Мстислав узяв, уважно придивився.

– Бачу, знаєш много, Волосе. Сідай же до стола, коли голоден єси – нагодую, а ти розкажи все, що відомо тобі, розрадь, прошу. Бо серце моє і голова розірвуться скоро від таких дум тяжких.

Вони посідали і говорили довго, до самого ранку. Князь ділився зі своїм колишнім воєм своїми страхами, сумнівами і роздумами, Волос же йому усе повідав, що знав.

Тільки на світ стало благословитися, як Мстислав побудив варту і наказав привести Турика. Малко зайшов, тут же впізнав Волоса і кинувся його обіймати. Мстислав дав їм поговорити, сам же пішов до криниці. Надворі були вже приморозки, та князь на це не зважав, роздягся й пішов митися холодною водою. Він мусив змити із себе все це.

Коли Мстислав повернувся, Турик уже знав, із чим прийшов його товариш.

– Готуйся в дорогу, Малку, до Новгорода поїдеш. Знайдеш брата мого і речи йому так…

Тут князь докладно почав розповідати Турикові, що той має говорити. Тепер, коли вияснилося, хто ж справжній братовбивця, миритися буде набагато простіше.

– Їдь узавтра… Та що до завтра чекати – нині їдь, іди, збирайся.

– Іду, тільки з Волосом попрощаюся.

Сказавши це, Турик оглянувся – волхва ніде не було. Він вийшов надвір, запитав сторожу, але вої нікого не бачили. Турик тільки плечима знизав.

Мстислав вислав сольство до брата свого Ярослава, аби він прибув на перемови. Ярослав боявся й не йшов. Тоді Мстислав ще раз послав, потім ще, і князь київський таки прибув. Стали вони з дружинами на двох берегах річки й попливли на плотах один до одного й зустрілися посередині. Ніхто, крім двох веслярів, не чув, про що говорили вони. Вої стояли по обидва боки води й бачили, як брати ступили один одному назустріч, як міцно обнялися і як текли по їх щоках гарячі сльози. Враз загукали дружини київська і чернігівська криками радісними і стали вої по обидва боки обійматися й підкидувати шапки. Незадоволеними лишилися тільки вяряги при Ярославові та