Марія Михайлівна Романівська - Загнуздані хмари

розпізнавати людей, яке рідко коли зраджувало Катинського, підказувало йому, що перед ним — ворог. Та його ще не можна було взяти.

Ще не все було з'ясоване, не все перевірене. Тому треба було стримати себе, на все пристати… Треба зціпити вуста і глибоко сховати обурення. Більше витримки, як завжди радить Гордій! Більше витримки…

… Ввійшов Шиманський, жвавий, радісний, аж наче захоплений перспективою зустрінути творця ВВЕС…

О, він дуже радий нарешті побачити товариша Катинського! Ніна — це його приймачка?.. Бідне дівча, з ним трапилось стільки прикростей…

Ідучи з «тарганом» по тунелю — до залу станції, Катинський спостерігав походку, рухи, усмішку цього незнайомого руденького чоловіка. Здавалось, його поведінка могла справдити чи відкинути раптову підозру. Ця підозра несподівано стурбувала Катинського після сьогоднішньої розмови з Ніною, невиразна, що мучила його, як гостра колючка… Невже і цей — ворог… Почуття огиди охопило інженера. Веселий голос «таргана» в стінах тунелю будив у вухах зойки тих, що загинули тут, можливо, з його «легкої» руки…

Нарешті вони зайшли до ліфтерної (п'яту вирішили оглянути завтра), і ліфт поніс їх угору в залізобетонній башті.

Тонни металу були викинуті даремно. Що це? Недосвідченість, неохайність? Е, ні! Це було не тільки марнотратство. Головне, — це вже добре розумів Катинський, — було те, що така башта почасти псувала проект. Її форма знижувала потужність вітродвигуна. Вітер, оббігаючи башту, доходячи до верху, притомлений, набагато зменшував свою швидкість. Прекрасний витвір був спотворений вже п цією деталлю, а скільки було, певно, інших!

Вони вийшли з ліфта і ступили на переплетення величезної рами. Тут треба було багато вміння, щоб вільно ходити в поривах вітру.

Шиманський ввічливо запропонував Катинському «санчата», бо небезпечно було ходити по рамі. Це була просто ремінна петля з маленькими «возиками», які щільно одягались на поруччя проходу. Петля не давала людині впасти ні вперед, ні назад, «возики» ж під час руху вільно бігли по гладеньких поруччях, мов по рейках. Але Катинський від «санчат» відмовився і рушив уперед.

Шиманський зацікавлено стежив за ним. Та це невелике, але міцно збудоване тіло почувало себе як дома під шаленими поривами вітру.

Легко, без зусиль Анатолій Сергійович простував до кабіни першого вітроколеса. Вона колихалась перед ним у повітрі, кругла, обтічна, як глісер серед бурхливого моря. Катинський глянув униз зі сходів цієї велетенської рами, розіп'ятої в повітрі. Зовсім близько проходила хмарка, біла, прозора й легка… А внизу, в сонячній димці, в розритих скелях, народжувалось індустріальне місто. Воно наступало на жовто-сірий простір піщаного моря, воно мало засвітити тисячами сліпучих очей — у піщані дюни, в провалля, в нори шакалів… Але хтось мізерний, як порошинка, очевидно, намірявся спотворити цей грандіозний пейзаж.

Ненависть охоплювала Катинського. Вона наростала все сильніше, все буйніше, вирувала, як повітряний ураган. Вони, ці виродки, мусили відповісти за все!.. За спотворені крила вітряків, за нечувану брехню, що ганьбила ім'я людини, за сиве волосся матері вбитого монтера, за сльози маленьких близнят, що ніколи не побачать своєї мами…

— Ви впадете, коли будете так замріюватись, — ввічливо сказав Шиманський.

— Ні, я не впаду, — через силу, до болю стискуючи поруччя, відповів Катинський. — Я не впаду!

ЗВИЧАЙНИЙ ЛИСТ

Звичайний лист, адресований невідомо кому. Жовтуватий лінований папір, гарної якості, схожий на пергамент.

«Шановний! — писав хтось. — При нагоді посилаємо Вам привіт і маленький по/дарунок: п'ятнадцять коробок сардин. У вас там, певно, ще не вистачає електрики, тому ми додаємо акумулятор для Вашого любимого радіо. Бувайте здорові! Листа вирішили Вам теж послати в коробці з івасями… Правда оригінально? Цілую.

Ваша Мара».

Засіб пересилання справді оригінальний. Цього листа знайшов Анатолій Сергійович у консервній коробці з блакитною рибкою в червоних хвилях на етикетці, його увагу притягла тоді надто мала вага загубленої кимсь коробки. Підозра — як хвороба. Вона одміняє погляди на звичайні речі. І Катинському здається, що звичайні рядки заховують в собі інший зміст. Більше того, йому здається, що порожні місця між рядками повні невидних слів. Він вишукує в пам'яті різні засоби читати такі таємничі Листи. Всякі хімічні речовини, які він сьогодні дістав, мають оголити цей захований текст. Але ніщо не впливає… Маска не знімається.

Катинський сердито відкладає папір. Це наївно було думати, що теперішній ворог міг користуватись нескладними прийомами своїх предків. А може, це вже нерви? Зайва підозрілість? І це собі звичайний лист. Подарунок з якогось консервного заводу або якийсь жарт.

Ніна, що з цікавістю спостерігала дядині хімічні спроби, занепокоєно поглянула на його спохмурніле обличчя.

— А ти пробував нагріти? Знаєш, ми самі колись писали на папері цибулею і коли підігрівали, виступали жовті літери.

— Пробував… А ти знову встала з ліжка?.. Пробував… Це зовсім просто. Вони могли застосувати тільки щось складніше. У листі є фраза: «У вас там, певно, ще не вистачає електрики, тому ми додаємо акумулятор для вашого любимого радіо». От я й вирішив було, що «ключ» для листа треба шукати в звичайному акумуляторі. Як? Я взяв той розчин, що беруть для акумулятора, — звичайну сульфатну кислоту. Хімічної реакції не вийшло. Можливо, що я помиляюсь. Але ж це не звичайний папір, це вже ясно. Найкраще буде — одвезти цю штуку до НКВС. Я це і зроблю… сьогодні ввечері.

Він відклав мокрого листа на підвіконня і глянув на годинника.

— Зараз по мене приїдуть.

— Ти знов на вітростанцію?

— Сьогодні оглядатиму систему регуляції. Обіцяв висновки начальникові будівництва. Мені чомусь здається, що безсилість станції залежить і від того, що зіпсовано такий