Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

Єгорушка, тремтячи, як у лихоманці, з’їв скибку дині з чорним хлібом, а тоді скибку кавуна, і від цього йому стало ще холодніше.

— Наші в степу ночують… — зітхала баба, поки вія їв. — Страхіття яке… Свічечку б перед образом засвітити, та не знаю, де її Степанида поділа. Їж, синку, їж…

Баба позіхнула і, закинувши назад праву руку, почухала нею ліве плече.

— Мабуть, година друга тепер, — сказала вона. — Скоро і вставати пора. А наші в степу ночують… Мабуть, мокли всі…

— Бабусю, — сказав Єгорушка, — я спати хочу.

— Лягай, синку, лягай… — зітхнула баба, позіхаючи, — Господи Ісусе Христе! Сама і сплю, і чую, начебто хтось стукає. Прокинулась, дивлюсь, аж це грозу бог послав. Свічечку б засвітити, та не знайшла.

Розмовляючи з собою, вона скинула з лави якесь ганчір’я, мабуть, свою постіль, зняла з цвяха біля печі два кожухи і заходилася стелити Єгорушці.

— А гроза не вщухає, — бурмотіла вона. — Коли б, не доведи господи, чого не спалило… Наші в степу ночують… Лягай, синку, спи… Христос з тобою, онучку… Дині я не прибиратиму, може, вставши, з’їси.

Зітхання і позіхи баби, рівне дихання жінки, що спала, присмерк у хаті та шум дощу за вікном навівали сон. Єгорушці було совісно роздягатися при бабі. Він скинув тільки чоботи, ліг і накрився кожухом.

— Хлопчина ліг? — почувся через хвилину шепіт Пантелія.

— Ліг! — відповіла пошепки баба, — Страх який, страх, господи! Гримить, гримить, і кінця не чути…

— Зараз пройде… — прошипів Пантелій, сідаючи. — Тихше стало… Хлопці пішли по хатах, а двоє коло коней залишилися… Хлопці б то… Не можна… Вкрадуть коней..» От посиджу трохи та й піду на зміну… Не можна, вкрадуть…

Пантелій і баба сиділи поряд в ногах Єгорушки і говорили шиплячим шепотом, перебиваючи свою розмову зітханням і позіхами. А Єгорушка ніяк не міг зігрітися. На ньому лежав теплий, важкий кожух, але все тіло тряслося, руки і ноги судомило, усе всередині дрижало… Він роздягся під кожухом, але й це не помогло. Його морозило все дужче й дужче.

Пантелій пішов на зміну і потім знову вернувся, а Єгорушка все ще не спав і тремтів усім тілом. Щось душило йому голову і груди, гнітило його, і він не знав, що це: чи шепотіння старих, чи важкий дух від кожуха. Від кавуна і дині, що він їв, у роті був неприємний металевий присмак. До того ж ще кусали блохи.

— Діду, мені холодно! — сказав він і не впізнав свого голосу.

— Спи, онучку, спи!.. — зітхнула баба.

Тит на тонких ніжках підійшов до постелі й замахав руками, потім виріс аж до стелі й перетворився на вітряк. О. Христофор, не такий, яким він сидів у бричці, а в повному облаченні і з кропилом у руці, пройшовся навколо вітряка, покропив його свяченою водою, і вітряк перестав махати, Єгорушка, знаючи, що це марення, розплющив очі.

— Діду! — покликав він, — Дай води.

Ніхто не озвався. Єгорушці стало нестерпно душно і недобре лежати. Він устав, одягнувся й вийшов з хати. Вже настав ранок. Небо було хмарне, але дощу вже не було. Тремтячи і кутаючись у мокре пальто, Єгорушка пройшовся по брудному подвір’ю, прислухався до тиші; на очі йому потрапив маленький хлівчик з очеретяними напіввідчиненими дверцятами. Він заглянув у цей хлівчик, ввійшов у нього й сів у темному кутку на кізяк.

В його важкій голові плуталися думки, в роті було сухо й гидко від металевого присмаку. Він оглянув свій капелюх, поправив на ньому павине перо і згадав, як ходив з матусею купувати цього капелюха. Засунув руку до кишені і дістав звідти грудочку бурої липкої замазки. Як це замазка опинилася в його кишені? Він подумав, понюхав: пахне медом. Ага, це єврейський пряник. Як же він, бідолаха, розмок!

Єгорушка оглянув своє пальто. А пальто в нього було сіреньке, з великими костяними гудзиками, пошите на зразок сюртука. Як нова і дорога річ, дома висіло воно не в передпокої, а в спальні, рядом із матусиним вбранням; надівати його дозволялося тільки в свята. Подивившись на нього, Єгорушка відчув до нього жаль, згадав, що він і пальто — обоє покинуті напризволяще, що їм уже більше, не вернутися додому, і заридав так, що мало не впав з кізяка.

Великий білий собака, змочений дощем, з клаптями шерсті на морді, схожими на папільйотки, увійшов до хліва і зацікавлено вп’явся очима в Єгорушку. Він, як видно, думав: загавкати чи ні? Вирішивши, що гавкати не треба, він обережно підійшов до Єгорушки, з’їв замазку і вийшов.

— Це варламовські! — гукнув хтось на вулиці.

Наплакавшись, Єгорушка вийшов з хліва і, обминаючи калюжу, поплентався на вулицю. Якраз перед ворітьми на дорозі стояли вози. Мокрі підводчики з брудними ногами, мляві і сонні, як осінні мухи, бродили коло возів або сиділи на голоблях. Єгорушка подивився на них і подумав: «Як» нудно й незручно бути мужиком!» Він підійшов до Пантелія і сів поряд нього на голоблю.

— Діду, мені холодно! — сказав він, тремтячи і засовуючи руки в рукава.

— Нічого, скоро до місця доїдемо, — позіхнув Пантелій. — Воно нічого, зігрієшся.

Валка рушила з місця рано, бо було не жарко. Єгорушка лежав на паці й тремтів від холоду, хоч сонце скоро з’явилося на небі й висушило його одяг, паку і землю. Ледве він заплющив очі, як знову побачив Тита і млин. Почуваючи, що його нудить і все тіло зробилося важким, він напружував сили, щоб прогнати від себе ці образи, та ледве вони зникли, як на Єгорушку з ревом накидався бешкетник Димов з червоними очима та піднятими кулаками або ж чути було, як він сумував: «Нудно