Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

— То ти — в лікарню? — запитав я. — Можеш взяти й мене з собою…

— Ні. Зараз там — черговий лікар.

Я кивнув на пластмасовий столик, за яким щойно сидів мій товариш.

— Присядьмо. По шашлику, я знаю… Моїм коштом.

— Пригостити можу й я, — мовив Костя повеселілим голосом. — Головне ідея!

Щойно офіціантка принесла замовлене, як задзвонив Лікарів телефон. Глянувши на дисплей, Костя спохмурнів. Окинув поглядом шашлики й пиво, натиснув кнопку. Та одразу ж перемкнув телефон на звук. Почувся тихий жіночий голос:

— Йому стало зле. Ні, не хворому, а черговому лікареві. Молодий же спеціаліст, недавній студент, а тут стільки бинтів! Я й сама мало не зомліла. Не знати й чому.

— Він щось сказав? Ну, хворий… — запитав Костя.

— Та в нього рот забинтований. Якби я була марновірною, то подумала б, що на мене дивляться з потойбічного світу. Зараз піду та спробую бодай губи йому звільнити від бинтів.

— Гаразд. Вразі чого, інформуйте негайно. — Костя вимкнув телефон. — Кепсько вийшло. Валтас, вперше розплющивши очі, мав би побачити мене, а не того хлопця. Це слід виправити. Удвох поїдемо. Ти не передумав?

Вахтер на прохідній повідомив Костю, що у його важкохворого — відвідувач. Костя кивнув і пропустив мене до турнікета. Уже в кабінеті сказав:

— Я не робитиму йому жодних процедур. Головне, аби він нас побачив — обох. — По хвилі додав: — Одному мені було б незатишно. Як-не-як з цією людиною я сидів за однією партою.

Тим часом у мене всередині піднімалося щось важке. Це прокидався і зводився «на ноги» звір. Але ж я не бачив темного, він — у другому краю відділення.

Коли ми, вже в халатах і шапочках, ішли коридором, Костя попередив, що я мушу грати роль лікаря. А я завважив, що з наближенням до палати, де лежав Гладун, звір у мені ставав дедалі агресивнішим. «Мабуть, це через те, що темний нарешті повернувся у світ людей», — майнула думка.

Я мав рацію тільки на половину, бо в палаті сидів ще один темний. На мить мені здалося, що гарчання мого звіра почули всі: і Костя, й медсестра, яка відмочувала бинти на голові гладкого, і той, що з благодушним обличчям спостерігав за рухами медсестри. Я його десь бачив… Та ні, я його знав. Його знав мій звір, який виривався з моєї хватки. Мені здавалося, що я міцно тримаю за загривок великого собаку — дога чи вівчарку, і що той собака ось-ось видереться. Але ж мені сказано грати роль лікаря, а це значить — стриману, помірковану людину. Раптом згадав, де його бачив. Він приходив до мене в сон, разом з кадебістом Бутком. Це той, який живе одразу у двох світах — земному й астральному, як ота чорнявка з університету. «Особи з подвійним громадянством — розтаку твою!..» — прогарчав звір у мені.

Хворий лежав горілиць і крізь отвори в «коконі» дивився в стелю. І тут він перевів погляд на нас, що зайшли, і довго не зводив очей. На мить склепив повіки, а коли їх знову розплющив, то вже дивився на свого товариша, і в погляді його вгадувалася паніка і запитання «як бути?»

«А що, нелюде, жертви твоїх підлот і крутійства постали перед тобою! — гарчав у мені звір. — Мабуть, не хочеться у край без вороття?»

Але вся лють мого звіра була націлена на відвідувача — чоловіка, з залисинами й несталими рисами обличчя, які мінялися щомиті, як у тих потвор з мого передсоння. Так оце вона, ота паскуда, яка переслідує мене вже багато років. Я був подумав, що він тільки виконавець, і що над ним є покидьок вищого рівня, але від того не переставав його ненавидіти, а мій звір у мені казитися. Він — звір так навіснів, нібито сидів не темний, а приходько з потойбіччя.

Тим часом Костя витяг з кишені халата пляшчинку і шприц — ту ж саму пляшчинку і той самий шприц, якими він мав убити мене. На пляшечці біліла та ж сама наклейка-рецепт. Не кваплячись, зняв чохол з голки шприца…

— Шкода, що немає з нами Ксилантія, — пошепки озвався до мене.

І тут хворий, який досі лежав нерухомо, сіпнувся. Водночас відвідувач, що досі не звертав на нас уваги, раптом підвівся зі стільця і втупився в мене маленькими очима. То були очі Алісії Бамбули — жовті в чорну цяточку. Він не просто дивився, а проникав у мій організм і сильними пальцями щось там чавив. Авжеж він мене впізнав, попри лікарський антураж на мені. Я відчув, що втрачаю координацію і ось-ось упаду, навіть роззирнувся, на що б обіпертися. Досі звір у мені, який бачив у цьому чоловікові чужого і так-сяк корився, тепер, коли темний запустив у мене щупальці, рвонувся… Я не помітив чорної кулі, що з мене вилетіла, як тоді, коли об’єктом бував приходько. Чоловік просто зів’яв і опустився на стілець; якийсь час сидів, немов причмелений. Та ось голова його схилилася на груди, опустилися плечі. Так сидить лялька, яка ще мить тому грала роль живої людини і яку відклав лялькар. Костя хутко підступився до нього, помацав пульс.

— Принесіть нашатирний спирт, — сказав медсестрі.

Щойно та вийшла, він підсмикнув рукав у відвідувача і ввів у передпліччя пів шприца рідини. У мене ж блискавкою майнула думка, що я щойно став співучасником убивства. Мені й на гадку не спало, що цей жовтоокий покидьок заслуговував на сотні смертей. Син чи онук катів, які в недалекому минулому вигубили в концтаборах і катівнях енкавеес понад шістдесят мільйонів люду… Тепер вони роблять зачистку від тих, хто заважає їм знову поставити сторч боввана на глиняних ногах. І роблять те за кошт незалежної держави під виглядом боротьби з тероризмом. «Хай би ви повиздихали!»

Костя підвів очі на Валтаса і вдав, що