Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

— Що ж це з ним? — здивувався й перелякався хлопчик.

— І не тільки з ним… — повільно промовила Ола. Її слова перебило неголосне хропіння. Інтар і Миру озирнулися. Бетайа спала, сидячи за столом, зі звішеною головою. Її пухкі груди розмірно підіймалися та опускалися, куховарка умиротворено похропувала уві сні.

— Що ж це таке… — прошепотів здивований Миру. — І Жучок, і куховарка…

Раптом Інтар усе зрозумів:

— Пиріжки… Оло, демони мене забери, це пиріжки! Біжи до панів!

Дівчинка помчала з кухні.

— Вони сплять, бо попоїли пиріжків? Що в них?! — захвилювався Миру.

— Сподіваюся, просто сонний порошок… — розгублено пробурмотів Інтар. — Стривай, я все поясню, нехай тільки Ола повернеться…

І вона вбігла, засапана, махаючи руками:

— Сплять! — видихнула дівчинка. — Сплять обоє! Небо! А Кашим же теж узяв пиріжки, собі й Фируху! Викинув, мабуть, так?

— Упевнений! Про людське око брав! Біжімо до стайні! Миру, пішли з нами!

Діти схопили за руки ельфа, який нічого не розумів, і поволокли за собою.

— Кашим і Фирух — конокради! Це вони порошок підсипали, щоб поки всі сплять, коней вивести! — розповідала Ола на бігу. — Інтар їх підслухав і зупинити вирішив, а я йому допомагаю!

— Чого ж ти панові не сказав?! — у відчаї вигукнув ельф.

— Так мені ж довести не було чим! — знайшов хлопчик, що відповісти. — А проти моїх слів вони б свої знайшли, викрутилися б!

Іншим разом Миру добряче замислився б над цими словами й у нього, цілком імовірно, відшукалася б безліч заперечень і запитань. Але зараз бракувало часу… Ельф повірив дітям.

Вони підбігли до стайні та з полегшенням переконалися, що коні дотепер у денниках.

— Ходімо! Замкнемося зсередини! — скомандував Інтар. — Вони не доберуться до нас!

І Миру перший кинувся замикати двері. Діти прийшли йому на допомогу. Утрьох не тільки засунули засувку, а й притулили до дверей важку скриню з фуражем. Коні в недоуздках неспокійно переступали з ноги на ногу, Шуліка тривожно заіржав.

— Так треба! — з досадою сказав йому Інтар. — Ми рятуємо вас від усілякої мерзоти, зрозумів?

У напівтемряві стайні пахло кіньми, скошеною травою й трохи гноєм. Крізь щілинки в дошках пробивалися соломинки сонячного світла.

Троє принишкли, напружено прислухаючись до тиші ззовні. Кроки й стишені голоси пролунали для них громом з ясного неба.

Двері штовхнули.

— У чому річ? — почули вони здивований голос Кашима. Він знову штовхнув двері.

— Не відчиняються… Е, тож там хтось є всередині! Агов! — покликав конюх.

Ола приклала палець до губів, роблячи хлопцям знак, щоб мовчати. Буде краще, якщо конокради якомога довше не розумітимуть, із ким мають справу.

— Агов, відімкніть!

Мовчання. У Миру трохи тремтіли руки.

— Хто там може бути? Не коні ж замкнулися! — промовив Фирух. — Ти чатуй отут, а я піду в будинок, подивлюся, хто спить, а хто ні…

— Добре.

Кроки віддалилися. Ола опустилася на підлогу, посипану сіном. Інтар присів поруч — у нього самого затремтіли ноги. Ельф прилаштувався біля них.

— Що ж робити… — прошепотів він.

— А раптом вони підпалять стайню? — запитала раптом Ола.

— Не посміють… Заграву побачать сусіди, вся вулиця збіжиться, — сказав Миру. В Інтара трохи відлягло від серця.

Вони сиділи й чекали. Якось непомітно вийшло, що всі троє схопилися за руки й збилися в купку. Інтар слухав, як голосно стукотять серця Оли й Миру, і був упевнений — у нього самого воно бухкає не гірше за ковальський молот.

І ось вони почули, як повертається Фирух.

— Агов, Кашиме! Сплять усі, тільки я ніде не знайшов дівчиська, хлопчиська й вухатої тварюки!

— Ах, он як… — протяг конюх. — Виходить, це вони, голубчики.

Він знову підійшов до дверей.

— Агов, Інтаре! Відімкни! Не дурій, хлопчику. Чого це ти раптом замкнувся?

Інтар мовчав.

— Відчиняй, я ж знаю, що ти там зі своєю подружкою. Ще й ельфика прихопили… — Кашим коротко зареготав. — Ну ж бо, дітки. Не балуйте, відчиняйте.

Інтар стис кулаки. Раптом немилосердно залоскотало в носі, й хлопчик чхнув.

Від несподіванки Ола скрикнула.

— Ага! — задоволено промовив Кашим. — От і закінчилися ігри в хованки. Відмикайте, малята.

— Ні! — вигукнув хлопчик.

— З якого це дива?

— Я… я все знаю! Коней ви не отримаєте! — Інтар зірвався. Було моторошно й огидно тому, що він ще днів зо два тому вірив конюхові, навіть другом його почав був вважати…

І коні Кашиму вже повірили…

— Ах, знаєш… — Кашим помовчав. Потім знову покликав: — Дітки! Відімкніть, ми вам добре заплатимо! По півсотні золотих кожному! Ельфеня, й тобі теж грошей дамо!

— Не потрібні мені ваші гроші! — лунко вигукнув Миру.

— І нам не потрібні! — додала Ола.

— Так навіщо ж вам так майно Мен-Риджа охороняти? Не ваше ж! — здувався Кашим.

— Вони не майно! Вони живі! — вигукнула дівчинка. — Радійте, що ми вас не виказали хазяям, та йдіть собі!

— Ах, ви, гадюченята… — тихо, з погрозою промовив конюх. — Ну я ж вас…

І раптом Фирух, який мовчав досі, розсміявся.

— Відімкнуть. Відімкнуть, як миленькі. Агов, Інтаре! Ти свого собачку любиш? А знаєш, що він у кухні спить? Отож. Або відмикай