Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

– Ну що? – запитав він гостро й неприязно, коли Петр нарешті вийшов.

– Усе гаразд, – відповів Петр. – Герцогиня і кардинал ласкаво вибачили нам те, що ми не зуміли запобігти вбивству герцога Танкреда.

– Ma foi![104] – вигукнув капітан.

– А те, що ми втекли із Страмби, дістало найвище визнання й похвалу, – вів далі Петр, тактовно замовчуючи той факт, що про капітана д’Обере впродовж усієї аудієнції мова майже не заходила.

– Parbleu! – вигукнув капітан.

– Унаслідок цього обидві високі особи висловили нам свою найщирішу подяку й дозволили забиратися під три чорти, як це дуже точно визначила Bianca matta, – сказав Петр. – Вам, капітане, першому дозволено з’явитись до скарбничого й попросити, щоб він видав вам решту платні.

– Merde! – вилаявся капітан і так почервонів, що, здавалось, від припливу крові в нього от-от лусне голова.

Потім він кивнув Гіно й Пуччо, щоб вони привели коней, і стрибнув у сідло.

– Що ви збираєтесь робити? – запитав Петр, теж сівши на коня.

– Передусім поснідати, – відповів капітан. – А потім я пропоную відвідати в Римі банк Лодовіко Паккйоне й одержати гроші на другий акредитив графа Гамбаріні. У всьому іншому я підкоряюся вашій ініціативі. Як на мене, наше суспільне становище тепер зрівнялося. Що ви хочете зробити насамперед? Викрасти принцесу Ізотту? Чи здобути Страмбу? І в першому, і в другому випадку я з двома своїми вояками до ваших послуг.

– Я ще не вирішив, із чого почати, – відповів Петр. – Але не забудьте, що нас іще жде поєдинок.

– Zut! – вигукнув капітан. – Облиште ці дурниці, Петре, і повторіть мені слово в слово, що було в герцогині й що finalement[105] спонукало її дати нам обом копняка під зад.

Поки вони їхали клусом, супроводжувані Гіно й Пуччо, гарною рівною дорогою, облямованою рідкими старими пініями, Петр докладно переповів капітанові свою розмову з герцогинею, не обминаючи й таких подробиць, як інтермеццо з перснем, котрий йому з веління герцогині довелося позичити юродивій Б’янці і який та засунула в рот, так що він потерпав, аби вона його не проковтнула. А коли він дійшов до того моменту, де Б’янка розкрила перстень і розсипала на білий мармур якийсь блискучий червоний порошок, напевне, отруту, що її пан Янек носив при собі про всяк випадок, Петр зупинився, скрикнув і обома руками схопився за голову.

– Але ж це зовсім не отрута! Мій батько ніколи не носив при собі ніякої отрути, інакше він нею неодмінно скористався б! Це була не отрута, це був Філософський камінь!

Він завернув коня й, мов навіжений, помчав назад до містечка Орте.

«Ні, сьогодні в мене явно нещасливий день, – подумав капітан д’Обере. – Спершу пожерли всі мої paupiettes, потім мене витурили з війська, і нарешті мій compagnon[106] зсунувся з глузду».

Однак він теж завернув коня й помчав наздогін за Петром.

«Червоний, з перламутровим полиском», – згадував Петр, щодуху женучи конем назад. Червоний, з перламутровим полиском; такий, здається, має вигляд Філософський камінь, винаходу якого пан Янек присвятив більшу частину свого життя, так, здається, описують його початківці, яким пощастило його винайти. «Червоний, з перламутровим полиском, але будь обережний – він вибухає у вогні». Порошок, який юродива Б’янка розсипала з Петрового персня, був червоний і блискучий; а герцогиня звеліла його підмести й укинути в піч. Але можливо, що піч тоді вже встигла вихолонути. Або, можливо, служниця не виконала точно наказ своєї синьйори і висипала зметений порошок із совка в ящик, який стояв біля печі. Якщо Петр устигне вчасно проникнути до кухні єпископського будинку, то, можливо, він іще щось урятує, адже того порошку висипалася малесенька крихточка. Хоч Петр завжди виказував свою явну незацікавленість до батькової роботи, він усе ж таки не забув, що Філософський камінь діє так само, як Філософський батіг, а це означає, що при перетворенні олова в золото вистачить малесенької крихточки Каменя, щоб реакція відбулася, точніше кажучи, того Каменя й не повинно бути більше, ніж малесенька крихточка, щоб реакція завершилася без перешкоди. Петр чітко пригадав свою останню розмову з батьком. «Філософський камінь – субстанція, така страхітливо небезпечна, – сказав йому пан Янек, – що нікому іншому я його не довірю, навіть тобі, Петре, не довірю, навіть тобі, хіба що в тій мізерній дещиці, яку…»

Тут Петр перепинив пана Янека, мовляв, йому нічого не треба, навіть цієї малесенької крихточки. Але якби він був не перепиняв батька, то цілком імовірно, що той цю фразу був би закінчив такими словами: – «…заховано в порожнині персня, котрий я щойно надів тобі на палець».

Щастя, що він не докінчив цю фразу, бо імператор, який підслухував біля каміна, був би схопився й за цю малесеньку дещицю.

Петр мчав прудко, наче вітер, припавши обличчям до гриви свого коня, якого шмагав, скільки мав сили, але саме в той момент, коли він наблизився до перших садиб, що приліпилися до фортечних мурів довкола містечка Орте, над дахом єпископського будинку, який чітко вимальовувався на тлі темно-синього неба, бо він на цілий поверх здіймався над сусідніми будинками, звився сліпучо-ясний стовп оранжевого вогню, супроводжуваний розкотом грому.

Коли капітан д’Обере зі своїми вояками наздогнав його, Петр стояв на краю шляху, його побите обличчя спотворював вираз досади, а сам він розглядав якийсь маленький предмет; наблизившись, капітан побачив, що це розкритий перстень-печатка, якого Петр носив на пальці.

З боку містечка долинав тупіт і крики людей, що збігалися до місця вибуху, над яким здіймався рівний стовп бридкого