Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Крізь відчинений ілюмінатор віяло подихом моря. Але оскільки Берінгові цього разу хазяїн не заважав ані своєю присутністю, ані своїм болем, Берінг скочив до свого ліжка й заснув, але прокинувся не як зазвичай перед полуднем, а набагато пізніше, коли вже швидко насувалися тропічні сутінки: поки він позіхнув, потягнувся і відкинув з чола сплутане волосся, в ілюмінаторі вже зійшли зірки.

Лілі.

Перша думка Берінга після цього дня без сновидінь була про Лілі. Вона відвела його до Моррісона. Вона відштовхнула його і вилаяла, а можливо, ще й ненавиділа, точно так само як він ненавидів її там, нагорі, серед карстових проваль. Але вона відвела його до Моррісона. І Моррісон, як виявилось, мав слушність. Один-єдиний знак… якби ж вона зараз дала йому один-єдиний знак: іди сюди… він би пішов. Ризикнув би ще раз підійти до неї.

Але каюта Лілі була порожньою. А в їдальні акордеоніст співав якусь бравурну пісню, під яку танцювали дві пари, через хитавицю іноді збиваючись із такту. І торгівець з Порту-Алегрі, що сидів за столом поряд з Амбрасом, казав: «Красива, мов бразилійка…» Але він мав на увазі не Лілі, а велику, натуральної величини, статую Діви Марії, яка лежала в трюмі, закутана в деревну вату й папір; сорок сім ящиків, говорив гендляр, сорок сім ящиків, повних фігур ангелів та святих, князів, мучеників, полководців, розп'ятих та спасителів з руїн Центральної Європи, все куплене за приємною ціною і попливе до рук багатих фазендейро, колекціонерів та фабрикантів, роз'їдеться по всій країні, від Ріу-Гранді-ду-Сул до Мінас-Жерайса, навіть далеко на північ до Байї та Пернамбуку! Ґешефт майбутнього. У зонах і нічийних землях на Дунаї та Рейні ці герої та святі здатні допомогти хіба що тими грошима, які за них дає ринок. Еміграція, сказав торгівець, еміграція… більше там нічого робити; у його сім'ї, наприклад, тільки емігранти дечого й досягли.

Лілі?

Ані Амбрас, ані купець не бачили її зранку. У деякі дні вона взагалі не з'являлася в їдальні, їла у себе в каюті або деінде, а якщо приходила до їдальні чи до кімнати для курців, то рідко сиділа з моорцями, частіше з бразильцями — з туристами на шляху додому, які вижили після пригод у воєнних пустелях Європи, або з бізнесменами та «мисливцями за головами», які шукали в зонах робочу силу, нові ринки збуту та всякий корисний мотлох. Словник і мапа Бразилії завжди були в Лілі напохваті, і поступово вона встигла посидіти майже за всіма столиками маленького товариства пасажирів «Монте-Небліни» і давно почала говорити з ними португальською, в тому числі й з купцем з Порту-Алегрі, який точно зрозумів би навіть моорський діалект.

Але коли Берінг того вечора нарешті віднайшов її на пеленгаторній палубі і хотів сказати, що діри в його погляді, як і говорив їй док Моррісон перед тим, закрилися, вона дивилась на білий танучий кільватерний слід, дивилася так безтурботно та відсутньо, ніби не помічаючи його, Берінга, що він не вимовив ані слова. Він бачив перед собою обриси обличчя Лілі чітко, та все ж в глибокій тіні, ніби димна темрява, що відійшла з його очей, тепер знову піднімалася з глибин його єства, затьмарюючи лице втраченої коханої, а також море, і небо, і світ.

Він різко розвернувся і пішов, так і не привітавшись, геть, спустився до машинного відділення і не одну годину просидів там на залізних сходах, не бажаючи чути нічого, крім глухого бухкання поршнів, і машиніст з Белема збагнув, що сьогодні вночі пасажирові не до розмов. Берінг сидів, і вслухався у симфонічний гуркіт дизеля, і розрізняв у ньому низькі та пронизливо-високі металеві голоси, проте жоден з них не завдавав болю його вухам. А коли судно почало втрапляти до відгалужень тропічної бурі й почалася сильна хитавиця, він не став чіплятися за поручень, а ловив вухом громовиці, що часом проривалися до нього донизу, не плутаючи їх зі стукотом поршнів, і при цьому похитувався між поручнем та сталевою перегородкою виходу, мов маятник, мов сплячий. Проте він не спав. Сидів з розплющеними очима, поки море знову не заспокоїлося. Нагорі, напевно, якраз зовсім скоро мало сходити сонце.

Аж тепер він підвівся, ніби нарешті почув крізь шум дизеля своє ім'я, піднявся зі спеки машинного відділення у лиш трохи прохолодніший ранок, і стояв, глибоко дихаючи, біля фальшборту, і думав, що все ж знову бачить сон: гори! Чорні гори поставали з океану, з димно-перламутрових туманів: гранітні вежі, скелясті кручі, такі ж темні й потужні, як і урвища Кам'яного Моря. Відшліфовані ерозією круглі вершини, ніби медузи, що зависли понад хмарами, перетворювались у смугах туману на спини неймовірних звірів, які поступово вкривалися шерстю дерев, квітучими мохами в обрамленні ліан та в'юнких рослин, хмарами кущів, пальмами.

Близькі й водночас такі відчужено-далекі, мов сон, гори протистояли силі припливу, кидали назустріч сновиді та його кораблю вкриті предковічними лісами острови, плавучі сади й ліниво розверталися під вітром, показуючи бухти та миси, півмісяці світлих пляжів. А поміж водою, скелями й небом, на межі гір та моря тепер блищали фасади, багатоповерхівки, бульвари, розкидані по мисах, крутосхилах і берегах бухт вілли, церкви, білий форт, який зі своїми стрілецькими вежами та флагштоками двічі зникав у тумані і двічі виринав знову, сяючий і ніби осипаний чи то відблисками, чи то спахалами дульного полум'я. А високо-високо над усім цим колиханням хмар, припливу, стін та каміння пасажирові «снилася» висока як вежа постать: вона розкинула руки — і він полетів їй назустріч, аж раптом чиясь долоня ляснула його по плечі й скинула додолу. Тепер йому довелося прокинутись. За спиною стояв машиніст. Ляскав його по плечах. Сміявся.

Проте гори, бухти, розкинуті руки не зникли. Кущі на круглих вершинах, джунглі, які почали відсвічувати темно-зеленим. Скелі лишалися чорними. І машиніст теж лишився, де був, і без упину переможно вигукував одне й те саме ім'я, доки Берінг нарешті не збагнув, що це місто, ці бульвари та пляжі і взагалі все, назустріч чому він