Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

Але він теж тут. Зі мною — тут і зараз. Відчуваю стегном його коліно, цього достатньо.

— Ви не згодні зі мною?

— Ні, чому ж… Я просто…

— Я запитую у вас як у гості, — вимогливі нотки в голосі. — На задвірках Ежена Крамера або паплюжать, або ж замовчують. Хотілось би почути, що ви…

— Я нічого, — всміхаюся до жіночного юнака, чи навпаки, не знаю; можливо, через це незнання усмішка виходить жалюгідна. — Замовчували, мабуть. Нічого не можу сказати.

— І вам навіть нецікаво! — обвинувачує вона, і тут я переконуюся, що все-таки спілкуюся з дівчиною. — Ви не хочете про це поговорити? Заради розкоші людського спілкування?!

Які красиві, правильні слова. Але в інтонаціях вчувається якесь непорозуміння, зародок безпричинного конфлікту, і його потрібно залагодити негайно.

— Ні, чому ж… Звісно, хочу! Мені дуже цікаво. Розкажіть, будь ласка.

Вона всміхається, мигцем помічаю, що в неї дивні зуби, маленькі гостренькі ікла відразу після пари різців. І починає розлого, немов закидаючи широку віялову мережу:

— Ежен Вульфович Крамер народився мінус тридцять третього року Світу-комуни…

Мимоволі перебиваю:

— У вас тут своє літочислення?

— Аякже. Мусив же він якось позначити наш час. А ви вважаєте, не варто було це робити? Чи вам видається, що брати за точку відліку власний день народження — занадто претензійно? Ваша пропаганда…

У чистому голосі наростає обвинувачення, і я поспішаю виправдатися, хоч і сама поки не розумію в чому:

— Ні, я навіть не зна…

— А основні положення назвати можете? — по-екзаменаторському запитує вона. — Перш ніж висміювати чи заперечувати?!

— Я не…

— Хроноатомізація людства — шлях у нікуди, — карбує дівчина. — Втрата соціальних зв’язків веде до занепаду цивілізації. Перманентний стан самотності — до духовної деградації. В єдності наша сила. За руки візьмемось, брати, щоб не загибнуть поодинці!

Її обличчя яснішає, і навіть на круглих скельцях окулярів спалахують блищики. Вона всміхається своєю дивною усмішкою:

— Хіба не прекрасно?

Я погоджуюся:

— Прекрасно.

Аж раптом рот співрозмовниці спотворює гримаса обурення і гніву:

— Хто вас навчив бездумно підтакувати?! Там, на ваших довбаних задвірках?!!

Її пальці кігтисто впиваються мені в плече; сіпнувшись, я вивільняюся, розуміючи, що це не більше ніж на мить, і панічно обертаюся, шукаючи підтримки, опори, бодай малої зачіпки в цій незбагненній пригоді: Іґар?!..

— А що я такого сказав?! — кричить він.

Кричить не до мене, він узагалі вже не зі мною, він підхопився, виставив поперед себе стиснуті, якісь конвульсивні, жалюгідні кулаки; а веснянкуватий хлопець, який, виявляється, вищий за нього на півтори голови, нависає над ним:

— Повтори! Повтори, що ти сказав!..

— Що мене не пре від пірсингу та решти подібних шняг, — палко, та все ж мимрить Іґар. — Ну не знаю… Когось, можливо, і пре, хіба я проти? Я комусь забороняю?

— Та хто ти такий, щоб мені забороняти?!!

— Ваша б воля, ви б розіп’яли Ежена Крамера! — репетує дівчина в окулярах, і голос її стає хрипким, наче гавкіт. — Бо він повів за собою всіх справжніх людей! У прекрасний новий Світ-комуну! А у вас на задвірках полишалась усяка шушваль і гниль!.. Ще й вистачає нахабства прилізти до нас і щось доводити!!!

— Я не доводила, — заперечую нечутно, сама не розбираючи власних слів. — Я думала… дім-бесіда…

— Ти сказав, що мені тією штукенцією член намуляло! — волає веснянкуватий хлопець на Іґаря. — Ти! Мені! Це! Сказав! Повтори!

— З ваших задвірків!!!

Вона нестямно лементує, перекрикуючи всіх довкола, бризки слини долітають до мого обличчя, я підскакую, сахаюся, шукаю очима раптово зниклого Іґара, серед суцільного абсурду розуміючи лише, що вже нічого тут не доведеш, не поясниш, що треба тікати, бігти звідси негайно, взявшись за руки… ні, вже ні — тільки відбиватися спина до спини, битися відчайдушно, до останнього…

Але я не бачу його.

Я ніде його не бачу! — я тут сама-самісінька, серед лютих, безтямних, галасливих людей, які трясуть кулаками і простягають скоцюрблені пальці-кігті; відчуваю всією шкірою, всією собою проріз миті перед тим, як вони кинуться враз бити, топтати і рвати на шмаття. Цієї миті могло би вклинитися чиєсь втручання, блискавично-швидке, єдина подоба шансу на наш порятунок… ні. Це ж Світ-комуна, тут у всіх єдиний, спільний час.

Останнє, про що встигаю подумати: хронос. Випадкові спалахи зоряного пилу довкіл тісно встановлених меж, а всередині тиша, самотність і квіти. Мій щільний непроникний хронос, моя оболонка, моя шкіра, мій особистий простір і час, і там, усередині, лише можливо вижити і жити.

— Та ні, я, загалом, спокійно вбиваю героїв. Адже це не авторське свавілля, й тим більше не якась манірна несподіванка. Це логіка тексту, це життя.

(із останнього інтерв'ю Андрія Марковича)

Арна стояла біля рецепції, домовлялася про номер. Опершись об стійку і ледь-ледь вигнувшись, так, що джинсові шорти окреслювали її ззаду і всі витріщалися, — а