Кассандра Клер - Місто кісток

швидкий поцілунок, він просто злегка торкнувся губами щоки. Проте вона відчула, що червоніє. Можливо, тому, що всі на них витріщалися.

У коридорі дівчина спантеличено доторкнулася до щоки. Цей поцілунок, звичайно, нічого не означав, але це не було схоже на Саймона. Може, він намагався змусити Ізабель ревнувати?

«Чоловіки вміють загнати в глухий кут!» – подумала Клері. От Джейс навіщось удає із себе пораненого принца. На щастя, вона пішла до того, коли він почав скаржитися на цупкі простирадла.

– Клері! – Коридором до неї поспішав Алек. Очевидно, він намагався її наздогнати. – Є розмова.

Клері здивовано запитала:

– Про що?

Алек завагався. З темно-синіми очима на тлі блідої шкіри він виглядав таким же вражаючим, як і сестра, однак, на відміну від Ізабель, він ніби навмисне намагався зіпсувати свою зовнішність: поношені светри, стрижка, яку, здавалася, він робив сам собі, причому в темряві. Здавалося, Алеку незатишно у власному тілі.

– Думаю, тобі краще піти! Їдь додому! – процідив він.

Клері знала, що Алек її недолюблює, і все-таки його слова прозвучали, як ляпас.

– Алеку, востаннє, коли я була вдома, там кишіло Зреченими і равенерами. З купою зубів. Ти не уявляєш, як я скучила за домом, але…

– Ну, в тебе ж є родичі? – він був у відчаї.

– Ні. До того ж Годж просив мене залишитися.

– Не може бути! Після всього, що ти накоїла…

– І що я накоїла?

Алек нервово ковтнув:

– Ти ледь не вбила Джейса!

– Я що? Про що ти говориш?

– Побігла рятувати свого друга! Ти хоч уявляєш, на яку небезпеку ти його наражала? Та ти знаєш…

– Його… Ти про Джейса? – обірвала його Клері. – До твого відома, це була саме його ідея. Це Джейс спитав Магнуса, де вампірське лігво. Він пішов до церкви за зброєю. Зі мною чи без мене, Джейс однаково туди б пішов.

– Хіба ти не розумієш! Ти не знаєш його так, як я. Джейс упевнений, що він повинен рятувати світ. Він з радістю віддасть своє життя, але це не означає, що його треба заохочувати.

– Я не розумію, – промовила Клері. – Джейс – нефілім. Це ваша робота – рятувати людей, убивати демонів, ризикувати власним життям. Чим минула ніч була особлива?

Алек спаленів:

– Тим, що Джейс не взяв мене! Я завжди поруч, прикриваю його, підстраховую, зі мною він у безпеці. Але ти!.. Ти баласт! Ти приземлена! – Алек виплюнув останнє слово, ніби то була жахлива лайка.

– Ні, – відповіла Клері. – Я не приземлена. Я теж нефілім, як і ти.

Алек скривився.

– Може, й так. Але без навчання, без досвіду користі від тебе нема ніякої. Мама виростила тебе в приземленому світі. То там і живи, а не тут! Через тебе Джейс поводиться так, наче він… не один з нас. Ти змусила його порушити закон, зламати клятву, дану Конклаву…

– Свіжі новини! – перервала його Клері. – Я не змушувала Джейса нічого порушувати! Він робить тільки те, що хоче. І ти мав би це знати!

Алек подивився на неї, ніби вона була особливо огидним демоном невідомого виду.

– Які ж ви, приземлені, егоїсти! Ти уявлення не маєш, що зробив Джейс, на яку небезпеку він себе наразив! Мова йде не лише про його безпеку. Він міг втратити все! Він уже втратив батьків, а ти хочеш, щоб він втратив ще й нас?

Клері відскочила. У ній чорною хвилею піднялася лють. Клері злилася на Алека, бо почасти він мав рацію, і взагалі на всіх і все: на крижану дорогу, яка забрала життя батька ще до її народження; на Саймона, який мало не загинув; на Джейса – за його жертовність та подвиги за будь-яку ціну, на Люка – за те, що його турботливість виявилася фальшивою. І нарешті, на маму, що видавала себе за звичайну нудну людину, хоча насправді вона інша: відважна, яскрава, героїчна особа, якої Клері зовсім не знала, якої не було зараз поряд. Саме тоді, коли дівчина так відчайдушно потребувала її.

– І ти говориш про егоїзм! – засичала Клері з такою ненавистю, що Алек навіть позадкував. – Та тебе взагалі ніхто на світі не цікавить, крім себе самого, Алеку Лайтвуде! Не дивно, що ти досі не вбив жодного демона. Ти ж боягуз!

Він отетерів:

– Хто тобі сказав?

– Джейс.

Алек змінився в обличчі, ніби його вдарили:

– Ні. Він би так не сказав.

– Сказав! – Клері не без зловтіхи зазначила, що її слова зачепили Алека. А що, нехай ще хтось страждатиме! – Можеш і далі пустословити про чесність і благородство, яких нібито немає у приземлених, але хоча б чесно визнай: ти сердишся на мене тільки тому,