Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

бійку, спорожнюватися. Існує ряд правил щодо цього: якщо треба зробити туалет, то у затінку, “щоб Сонце не бачило”, якщо ж це у відкритій місцевості, то повертаються відповідно спиною чи лицем, щоб приховати сором [348].

Коли Сонце довго не виходить, в народі вважають, що вночі стався злочин. Про це Сонце дізнається від свого брата Місяця, з яким воно зустрічається вранці. Сонце в давні часи вважалося також і судом Божим. Коли починалася війна, воно мало спостерігати з неба на змагання воюючих народів і визначати своє правосуддя перемогою одних і поразкою інших. Тому розпочинати бій, так само, як і будь-який суд, увечері, при заході Сонця вважалося неприпустимим. Загалом будь-яка юридична угода, укладена в нічний час, вважалася недійсною. Якщо мати купає дитину на ніч, то не повинна виливати воду до світанку, бо це може зашкодити дитині. Увечері не прийнято виносити з хати сміття, позичати гроші, чи будь-які інші речі, особливо вогонь з печі. Деякі справи не прийнято робити вже після полудня, коли Сонце прямує до заходу: не можна ховати покійного в другій половині дня, бо в цей день він має бачити промені Сонця востаннє на Землі, яких більше не побачить аж до наступного свого воскресіння (нового народження в Яві).

Віра в те, що душа покійного повертається до Сонця, породила деякі особливості хлібної магії: випікалася спеціальна драбинка (лістниця) з пшеничного тіста і ставиться на видному місці при виносі домовини з покійним: “щоб душа легко дісталася до неба”. Такі ж драбинки випікають і на сороковий день по смерті, коли душа остаточно залишає землю і відправляється у Вирій, та виносять їх за ворота.

Уже в ранніх формах арійської релігії центр уваги до Сонця як фізичного тіла переміщується на саму ідею Сонця як святості: Сонце є те, через що проявляється Бог. Конкретний образ світила переростає в ідею, моральний зразок святості, норму людської поведінки. Через Сонцебога (небесний Вогонь) і Сварожича (земний Вогонь) людина здійснює своє очищення. В українців досі існує віра в те, що Сонце радіє добрій людині. Саме тому під час молитви руки здіймають до Сонця, підставивши чисті долоні, і посилають йому свою любов, свої добрі почуття, вдячність за тепло і світло. Духовна енергія людини змінюється під впливом Сонця. Всі чотири сонячні свята супроводжуються очисними вогнищами на честь Сонця [349].

Вогонь в деяких українських діалектах позначається словом богач, що дає змогу деяким дослідникам припускати його архаїчне значення “син Бога” (пор. західнослов’янське Божич). Перестрибування через Вогонь – найвище очищення душі й тіла, коли людина перебуває між двома Вогнями: земним і небесним, тобто цілком віддає себе в руки Богів. Тому зі стрибками через вогонь пов’язано багато різних ворожінь: якщо стрибок вдалий (не впав, не зачепився за сучок, не підпалився, не розчепилися руки в молодят тощо), то людина веде праведне життя і буде мати щастя та успіх у майбутньому.

Слов’яни зображали Сонце з людським обличчям. Таким був символ Бога на прапорах, на вікнах і дверях будівель, на кораблях, військових щитах та багатьох інших побутових і мистецьких виробах. Ідея Сонця-Людини тісно переплетена з ідеєю Людини-Сонця. Це знайшло своє відображення у язичницьких молитвах наших Пращурів. Так, дійшла до нас молитва дівчини до Сонечка, хоча вже дещо зіпсована християнськими нашаруваннями. Тут подаю очищений варіант: “Добрий день Тобі, Сонечко яснеє! Ти святе, Ти ясне, прекрасне, Ти чисте й поважне; Ти освіщаєш гори і долини, і високії могили. Освіти мене, (Дажбожу онуку...) перед усім миром: перед панами, перед царями – добротою, красотою, любощами й милощами; щоб не було ні любішої, ні милішої від Дажбожої онуки... (ім’я). Яке Ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична, прекрасна перед усім миром на віки вічні!” [509].

Тут повною мірою відобразилась віра в те, що й людина може уподібнитися до Сонця – бути чистою і праведною, як Сонце, тобто здійснити в собі своє сонячне призначення. Така молитва читається насвітанку перед лицем Сонця-Дажбога. Подібні обряди збереглися в багатьох інших слов’ян. Так, наприклад, у сербській весільній пісні батько навчає доньку: “Поклонися Сонцю на істоку, – помолися Богу істинному і жаркому на істоку Сонцю!” [184]. Істок (восток, всток, сток) – походить від дієслова текти, тобто витікати, виходити, починати свій рух. Слов’янське слово восток – місце (сторона, бік), з якого Сонце “починає” свій видимий рух вранці, – пізніше в українській мові було замінено словом схід. Ранок, схід Сонця – щасливий час для вранішнього побачення людини з Богом. Тому й східний напрямок вважається щасливим, благодатним. Існує й приказка: “Сонце на восток, а Бог на поміч!”.

На “істоку” наші Пращури розміщували Рай – щасливу країну вічної весни й молодості, незліченних багатств, світла й радості. На заході ж – країну суму, мороку і смерті. Ця символіка відображалась і в молитвах. Магія викликання подібного (аналогії), що застосовувалась на добро, здійснювалась насвітанку: “Як швидко Сонечко вгору йде, хай так швидко і гарно моя худібка росте”. Чари на знищення зла, як правило, робилися увечері: “Куди Сонце заходе, туди хай пропадуть наші вороги... ”.

Так само, як схід протиставляється заходу, так південь протиставляють півночі. Південь також пов’язується з Сонцем. Його називали сонцепек, полудень і кланялися до полуденного Сонця, жертвуючи Вогню мед, молоко, хліб. Північ вважається країною холоду і темряви і колись називалася сівер, сіверко. Коли людина молиться лицем на схід Сонця, то ліворуч буде північ, а праворуч – південь. Звідси й уявлення про Праву як праведність, правду, правильність. Тому в народі виробилось правило, спльовувати на лівий бік, щоб відігнати злих духів, і ніколи не плювати направо, щоб не відвернути від себе добрих духів. Всі прикмети, що з’являлися з правого боку, вважаються позитивними, з лівого – негативними. Згадаю знову священного коня у храмі Світовида, якщо він переступав списи лівою ногою, то навіть відкладали війну, якщо ж – правою, вважали, що війна закінчиться перемогою.

Під час сходу Сонця давньоарійські жерці співали гімни, приносили пожертви, славлячи світило. В Ріґведі збереглася слава Сонцю як золотому скарбу, який духи ночі хотіли приховати від людей, але Богиня Зоря знаходить його і приносить радісному світові. Храми, як правило, наші Пращури будували вівтарем на схід, дверима на захід. Така традиція перейшла й до християнського будівництва. Уявлення про Бога як про Сонце довго домінували над християнськими догмами в давньоруському і українському суспільстві, часто у вигляді двовір’я поєднувалися в свідомості людей. Таким двовір’ям пронизане і “Поучення Володимира Мономаха”, де він наказує синам: “...і побачивши Сонце, прославляйте Бога