Скотт Ферріс - Інґа

до школи мічманів, що було необхідним для будь-якого морського офіцера, що сподівався вийти в море. Однак у Чарлстоні УВМР не змогло знайти заміни Джекові, і його документи не прийняли. На щастя, на той час існувала висока потреба в офіцерах на флоті, тому в Чикаго відкрили ще одну школу мічманів, і вже цього разу його прийняли, а переведення схвалили.

22 липня Джек поїхав з Чарлстона у Чикаго. Дорогою він знову зупинився у Вашинґтоні і знову зателефонував Інзі з питанням, чи може провести у неї ніч. У захваті від того, що нарешті піде у бій, і, можливо, побоюючись майбутнього і водночас розуміючи, що може вже не побачити Інґи, Джек міг згадати пісню з мюзиклу 1930 року «Троє — це натовп», яка зі зрозумілих причин знову стала популярною. У ній співалося: «Дай мені щось на згадку про тебе, коли ти будеш далеко».

Але щось, завдяки чому Джек хотів пам’ятати Інґу, вона все ще не давала. Вона знову відмовилася спати з ним, але таки зустрілася у Вашинґтоні й була шокована його виглядом. Як вона згодом розповідала телефоном подрузі (звісно, все записало ФБР): «Він пройшов містом і кілька хвилин тому був ще тут, а вже за мить відправився на корабельну службу. Лише тобі це відомо — його спина… він ззаду схожий на кульгаву мавпу. Він узагалі не може ходити. Нечувано, що його посилають в море»{759}.

Навіть ще нечуваніше, з огляду на його здоров’я, було рішення Джека подати документи на командира «патрульним торпедним катером» — РТ. Глибоко посаджені у воду, але все ще швидкі 24-метрові катери оспівували у книжці та у стрічці «Вони були одноразовими», в яких документально показали, як генерала МакАртура евакуювали з Філіппін. Командири РТ зазвичай походили із заможних родин, бо ж були з тих небагатьох, хто мав досвід керування швидкісними катерами. Позаяк РТ розсікали хвилі на швидкості у сорок вузлів — еквівалент 72 кілометрів на годину на суші, — а їхнім командирам доводилося керувати ними стоячи, спину Джека чекала жахлива хитавиця.

Утім, хвору спину можна вилікувати, тож Інґу більше страшив смертельний кінець. «Будь сміливим, — сказала вона Джекові. — Я не проти, щоб ти був героєм флоту. Але пригинайся, коли японські чи німецькі кулі цілитимуть у твої красиві груди чи світлу голову. Ти занадто чудовий, — я справді так вважаю, — щоби тебе привезли додому мертвим»{760}.

Інґа все точно передбачила: майже за рік Джек стане «героєм флоту» і уникне повернення додому в труні. За цей рік, як Інґа незабаром дізнається, могло статися багато подій.

Розділ 56
«Інґа-Бінґа вийшла заміж — і не за мене»

Влітку 1942 року Інґа кілька разів їздила у Нью-Йорк. Вона часто бачила Нільса Блока, але лише тому, що намагалася влаштуватись у БВІ, де той уже працював. Колишній колега з Times-Herald Дік Голландер був одним з керівників цієї агенції, і ледь не обіцяв місце Інзі. Однак він не додумався порадитися з Джоном Едґаром Гувером.

Невідомо, чому Гувер докладав таких зусиль, щоби мучити Інґу, особливо з огляду на його сумніви в її вині. Можливо, просто тому, що міг це собі дозволити. Але він напевно хотів дати Рузвельту матеріальне свідчення того, що старанно виконує його наказ від четвертого травня — «особливо стежити» за Інґою.

Дізнавшись про майбутню роботу Інґи у БВІ, Гувер написав про це секретареві Рузвельта Марвіну Макінтайру, нагадуючи, що президент в «особистій записці» попросив сповіщати його про всі справи Інґи. «Зважаючи на туманне минуле цієї жінки», Гувер повідомив Макінтайра, що президент мусить знати про цю пропозицію працювати у БВІ. Директор Бюро не зв’язувався з БВІ особисто через «дуже конфіденційний характер» справи Інґи і сказав Макінтайру: «Я подумав, що ви забажаєте зробити це по-своєму»{761}.

Звісно, Інґа не могла знати, що Гувер попросив Білий дім втрутитися і запобігти її призначенню у БВІ, хоча і невідомо, чи це переконало б її не переїжджати у Нью-Йорк. Самотня, без Джека, Вашинґтон їй вже сидів у печінках, і вона щиро прагнула допомогти у справі перемоги. Робота у БВІ допомогла б їй відчути, що вона вносить свою, хай і маленьку, лепту.

Вона не кохала Блока глибоко, якщо кохала його взагалі, але він був добродушним компаньйоном і сердечною людиною для жінки, яка не хотіла старіти на самоті. Беручи під увагу її прохолодне ставлення до Блока важко повірити, що Інґа планувала народити від нього дітей, але вона хотіла бути мамою і боялася, що час для цього спливає. За стандартами 1942 року, коли більшість жінок виходила заміж у 21 рік, у 29 вони вже вважалися старими для народження першої дитини.

Поки Інґа розмірковувала про своє бажання вийти заміж за Блока, вона зрозуміла — якщо скаже у Times-Herald про свої наміри побратися, то це буде достатньо ввічливою підставою для звільнення. Розпливчасті пояснення внутрішньої спустошеності і «вашинґтонської невдачі» не подіяли б на Паттерсон, особливо зважаючи на всі її послуги Інзі, але роман міг би стати виходом. Багато жінок у газеті раптово подавали заяви про звільнення, щоб вийти заміж за своїх солдатів чи матросів, перш ніж їх відряджають за океан. Навіть кар’єристка Пейдж Гайдкопер пошлюбила молодого бідного солдата, на що Кік дорікнула: «Але, Пейдж, я вважала вас амбітною»{762}.