Олег Федорович Чорногуз - «Аристократ» із Вапнярки

Філарет Карлович, — і думаю: колись ви закінчите так, як я. Розчаруванням. Крахом. Коли я слухав ваші розповіді про кругосвітні подорожі, ви не повірите, дивився на вас, а бачив себе…

— Історія повторюється, — вихопилося у Сідалковського, хоч він спочатку обіцяв не перебивати Філарета Карловича.

— Я знаю, ви не піп і не ксьондз. І ніколи ні тим, ні іншим не станете. Але у вас є щось від святості. Може, тому мені й захотілося раптом висповідатися перед вами. Як перед своїм минулим…

«Як перед своїм повторенням», — подумав про себе Сідалковський, а вголос додав:

— Довга сповідь, Філарете Карловичу.

— У мене життя теж не коротке. Коли ви розповідали про порти, в яких ніколи не бували, я бачив у вашій особі…

— Пробачте, але мені доводилося кидати якір у Генуї, Венеції…

— Можливо. Я теж колись був таким: шукав пригод, жив ілюзіями. А ким я став, хочете знати, Сідалковський?

Євграф кивнув. Здається, чи не вперше він втратив властиве йому почуття гумору, оптимізм. Несподівано його огорнув сум, на душі стало тоскно-тоскно.

— Жінки, — Філарет Карлович помітив, що Сідалковський його уважно слухає, — жінки, перепрошую, коли їм важко, плачуть. Тоді їм стає легше. Ми, чоловіки, коли несемо на душі непотрібний тягар, то шукаємо людину, з якою хочеться поділитися.

— Філарете Карловичу, — раптом випалив Сідалковський. — Не інтригуйте мене. Я таємниці люблю, як гарних жінок і вина. Але щоб я до них остаточно охолов, я повинен розкоркувати пляшку, спробувати на смак, а тоді вже заспокоїтися, розчарувавшись від того, що красива етикетка не відповідає змісту. Ви мене, Філарете Карловичу, зрозуміли? Не розпалюйте в душі моїй вогню. Що за золота монета, що за карта, що за сфінкси, наповнені жовтим металом?

Поки Філарет Карлович збирається з думками, а в квартирі повисає така тиша, як під люстрою, ми тим часом швиденько розповімо, що ж трапилося тієї суботньої ночі у садибі Чудловських…

Монети з черева сфінкса сипалися, як золотий град на землю. Очі в Грака спалахували, неначе зіпсований світлофор, який подавав тільки жовте світло.

— Сідалковський, — тихо прошепотів Грак. — Що я робитиму з цим золотом?

— Я бачу, вас усе-таки хвилює майбутнє, Грак. — Сідалковський умостився зручніше на порозі ґанку, намагаючись закласти ногу на ногу. Це йому не вдалося, тоді він їх просто простягнув. — За кордон, — продовжував спокійно він, — я б не тікав. Я здав би гроші державі. За одержані відсотки збудував би собі дачу. Недалеко від міста. Столичного чи портового. Десь на такому місці, щоб з одного боку виблискувала річка, а з другого шумів ліс. Чигиренко-Рєпнінський розмалював би будиночок, як «Фіндіпош». Особливо фронтон. Ви, Грак, відстали від часу. Люди тепер знову найбільше поважають лоск. Лоск — це найголовніше в нашому житті. Лоск в одязі, у квартирі, лоск, якщо хочете, у манері говорити і їсти, у почерку, в поведінці. В усьому лоск! Тоді й люди до вас ставитимуться по-іншому — поважатимуть вас.

— Дивак ти, Сідалковський.

— Я не дивак, Грак. Дивак — ви…

— Ти артист, Сідалковський.

— У цьому житті, Грак, усі артисти. Ви тільки придивіться. Кожний грає свою роль у силу своїх можливостей. Так, я теж артист, але талановитіший, ніж ви.

— А що б ти зробив з нашим «Фіндіпошем»?

— У «Фіндіпоші» я насамперед збудував би фонтани у вигляді золотого дощу. Тут теж потрібний лоск. Накупив би фарб. Ліхтарі — це банально. Я зафарбував би воду. Кожний фонтан мав би свій струмок: рожевий, жовтий, зелений, блакитний, оранжевий, синій. О Грак, ви навіть не уявляєте! На фасаді «Фіндіпошу» не висіла б, а горіла неонова вивіска. Не така, як тепер. Це примітив. Кожна літера складалася б з веселко-забарвлених ондатрових шапок: «ДАМО КОЖНОМУ ГРОМАДЯНИНУ ПО ШАПЦІ!» Збудував би водойми і теж з різнокольоровою водою, водоростями. У них би плавали ондатри, як норки: голубі, білі, оксамитові, бурштинові, зелені, бурячкові. У спеціальних барвниках виростало б потомство. Ви уявляєте, Грак?! Ні, ви собі уявити не мо-же-те. У вас убога фантазія, супергеній! — Сідалковський піднявся і поплескав сфінкса по спині. — Потім… — Сідалковський глянув у небо. На ньому жодної хмаринки. Тільки поблискували, як далекі світи, зорі і, здавалося, єхидно посміхався місяць. Сідалковський мріяв: — У дворі «Фіндіпошу» розбив би сад, але не такий, як оце збирається посадити Ховрашкевич. Це теж банально. Його фантазія, як і теорія, куца, мов хвіст їжака. У мене на алеях в стилі ампір, а може, й барокко постали б скульптури: Марса і Зевса, Посейдона і Нептуна, Венери і Афродіти, Одіссея і Пенелопи, Перуна і Ярила. А також мого улюбленого Нарциса. Чудового Нарциса з амазонками. Для вас, Грак, на спецзамовлення поставив би статую Аполлона Бельведерського. Для Зосі — Андромаху, для Дульченко — німфу Каліпсо.

— Що ти весь час зі своїми андромахами носишся?

— Я вічний студент, Грак. Є така категорія студентів — може, чули?

— Це я вже чув, — присівши навколішки, Грак обхопив обома руками відро з монетами і тремтів: чи від збудження, чи від холоду, який його несподівано пройняв, чи то від «золотої лихоманки», як казав Сідалковський. — Ти мені краще скажи, що б ти на моєму місці зробив з цим золотом?

— На вашому? Перше — ні з ким не ділився б. По-друге, прирізав би співучасника. А втім, Грак, я бачу, у вас так горять очі, що золото перед їхнім блиском блідне. Увімкніть свій ліхтар Діогена. Куди ви його закинули? Бо я золото на звук не сприймаю, хоч усім єством відчуваю: у відро монети сиплються щедро.

Тьмяний промінь Гракового ліхтаря ковзнув по відрі, в яке ще продовжували сипатися жовті кружальця.

— Нарешті ви знайшли своє Ельдорадо, Грак! Як вам тут не позаздриш?! Золоту жар-птицю ви впіймали у «Фіндіпоші», потім ви кинулися за золотим руном, і на тобі: напали на золоту жилу кобилятинського Клондайка. Де салютант! Привіт вам, Грак! Я щиро вітаю вас! День ілюзій і ніч розчарувань!.. Ви тільки гляньте, Грак, як від часу позеленіло ваше золото…

Грак схопив у пригорщу кілька монет і розчаровано мовив:

— Це ж мідні п'ятаки…

— Цього разу ви не помилилися.

Грака несподівано охопила така лють, як це трапляється з людьми, котрі чекають від життя більше, ніж вони того варті. Він зі злості кинувся на другого сфінкса і по саму рукоятку всадив долото у біле і чисте алебастрово-гіпсове тіло, де за відомостями анатомів повинне було б битися безневинне сфінксове серце. Раптом загавкав Цербер, і його гавкіт підхопили усі кобилятинські пси. Собаки так гавкали, ніби до містечка несподівано завітав