В. Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

мій куток і садовить за безперервну працю. Тільки тут я досягаю того, чого прагну в житті, тобто істини й красоти.

Дні йшли, як і раніше. Куліш працював, робив виписки з рукописів, нагромаджував матеріали.

— Нагромаджую матеріали, — писав Куліш Глібовій 23 грудня р. 1860. — Коли б ще звільнитись мені від мого серця, тоді б справа моя пішла б певніше. Але без серця небагато зробиш і в історії, і тут треба «мыслить и страдать» — інакше все буде холод і смерть.

Отже, творити — зраджувати життя серця, але не жити серцем — загубити творчі здібності. Куліш свідомий еротичних підвалин творчости.

— Жити стає для мене все гірше й гірше; я охолов до всіх принад життя і в усьому бачу кінець або ж зворітний бік. Сумно. Тільки й втіхи — зробити щось для пам’яті про себе. Цього дуже хочеться.

І коли до Параски Федорівни дійшли чутки про Кулішеві залицяння та про пані М. (Марка Вовчка), Куліш відповів, сміючись із того:

— Пані М. (я тільки одну пані й знаю, прізвище якої починається з М.) два роки вже нема в Петербурзі.

— Що ж до Вашого запитання «про волокитство», то я бажав би, щоб якийсь дух показував Вам щодня кількість мною прочитаного, писаного, редагованого, коректованого; тоді б думка про залицяння здалась Вам такою ж смішною, як коли б стосувалось до коня, що пробігає разів п’ять на день від станції до станції. Коли ж тут залицятись? (16 березня 1861. СПб.)

Його любов не «волокитство», його Афродіта не Афродіта пандемос, а Афродіта уранія, — небесне кохання.

І в дальшій частині свого листа Куліш розвиває теорію Sehnsucht-а, романтичного прагнення до ідеалу, нудьги за недосяжним, ероса, що змагається високих творчих досягнень.

— Проте, — пише Куліш, — я завжди залицяюсь до однієї особи, і ця особа — мій ідеал. Оце вже вірна прихильність! Як не мало відповідає моє життя цьому ідеалові, а все не можу розчаруватись в ідеалі і рідко, рідко не почуваю себе закоханим.

Еротичний пафос творчого Sehnsucht-а — ось джерело й природа його нудьги.

— Сама нудьга моя стосується до нього: вічно змагаюсь спрагнілою душею свого ідеалу, і коли його зраджу, не вважайте мене за живого. Чи знаєте: мені все хочеться заспокоїтись, щоб почати писати щось дуже гарне й тим самим бути щасливим, та ніяк не можу. Кожен день приносить нову тривогу й піклування, і сили витрачаються на такі речі, що їх робити тільки чорноробам. Засинаю з думкою, що завтра рано я буду ввесь на лице, тобто не стурбований, не стомлений, не піклуючись ні про що — коли б не так! Можете ворочати млинарські каміння замість машини, й ворочаєш до ночі, тому що змінити нема кому. Отже, веду чудне життя, неначе віл, якого завжди поганяють.

Тягар роботи наліг на Куліша в своїй щоденній метушні, але чи слід скаржитись?

У світлі цих настроїв і треба розглядати ставлення Кулішеве до Глібової і те, що він написав у листі до неї з 25 лютого 1861 року. Вагаючись між коханням і творчими прагненнями, він віддасть перевагу останнім. Жінка й любов до жінки грає в його житті відносну роль, роль умовного «остільки — оскільки».

Він хотів би жити аскетичним здержуванням, пафосом праці, коли б це було можна, коли б пристрасна натура не проривала його спокою, але коли приходила пристрасть кохання, почуття пристрасти приходило вже в утомі й через утому, через виснаженість, нудьгу, байдужість, через бажання спокою й спочинку. І, віддаючись коханню, він відчував це віддання, як зраду. Щоб творити, він офірував коханням. Звідсіля та здержаність, примушеність, вгамованість почуття, та ніяковість, незграбність любовної патетики, що примушує говорити про любовну нездарність Кулішеву.

Роман із Глібовою був світлий, ясний, радісний і безтурботний. Куліш мав повний успіх, він кохав, його кохали, але ж Куліш не володів щасливою здібністю відокремлювати години спочинку й праці, кохання й творчости.

Кохання проходило в утомній нудьзі, в нервовій напруженості, в нападах хандри.

Отже, коли читаєш лютневого листа р. 1861 Куліша до Глібової, листа, писаного після сварки з Білозерським, після розходження з редакцією «Основи», коли Куліш «ледве-ледве не залишився з нулем у кишені», то розумієш, що в Куліша справді для кохання не залишалося палання, бадьорости, свіжости.

Після «тягостных месяцев усиленных забот и неизвестности», «опрозаїчившись», Куліш загубив смак до радощів життя.

— Усе ніжне, усе тепле в моїй душі поступилось місцем перед холодними життєвими розрахунками й міркуваннями. Серцем я жив мало; жив нижчими здібностями моєї душі. Ось чому Ви помічаєте в моїх листах спокійне, розсудливе ставлення до всіх інтересів життя і в тім числі і до дружби з Вами.

Він так стомився, усе так йому остогидло, так обридло, усе для нього так вицвіло й обезбарвилось, що він і почуття свої оцінює в цій ницій своїй нерадісності. Тепер, у похмурній нудьзі, виснажений і перевтомлений, він ладен заперечувати кохання й оцінювати свої взаємини з Глібовою тільки як дружбу.

— Моя любов до Вас, — пише Куліш до Глібової в тому-таки листі, — зів’яла, не розцвітши. Один лист із моїх чернігівських листів свідчить Вам, як гаряче й сліпо вона починалась. Різні відомі Вам події перешкоджали їй до тих пір, поки призвели мою душу до того стану, що висловлено в першому листі після нашої розлуки. У Києві Ви знайшли тільки дружбу, що незмінно тяглась і тягтиметься вічно. Ви самі писали одному приятелеві, що за мою просту дружбу можна віддати все і ніколи не каятись, але Ви нічого не дали, окрім теплого поцілунку, і добре зробили: Ви показали, що були розумніші за мене, которий буває мудрим тільки по шкоді і здібний збожеволіти, як прапорщик.

5

Ще в грудні Куліш мав певний намір приїхати до Чернігова і в листі з 23 грудня 1860 р. писав до Глібової:

— Ви питаєте, чи приїду я в Чернігів? Неодмінно приїду. А коли? На це питання боюсь відповідати, щоб не збрехати. Недавно мене мучило несамовите бажання зробити тисяч три верст у санях, щоб спочити й посвіжішати. Я хотів проїхати білоруським трактом на Чернігів, на Полтаву, на Харків, на Москву і за місяць повернутись до Петербурга, та чую, що в Україні нема жодної дороги. А в Росії жахливі вибої, від яких мене нудить. Отже, я обмежився однією мрією, а то побачили б Ви мою шапку — чудесна шапка. Ніякий мороз у ній не страшний…

Обіцяючи приїхати до Чернігова в травні, Куліш додає:

— Ви побачите,