Орхан Памук - Мене називають Червоний

чорбою[179]. Я минав цирульні, будинки, де пропонували свої послуги прасувальники, — двері всюди вже були зачинені, пройшов повз старого пекаря, який, рахуючи гроші, звів очі й здивовано подивився на мене, повз бакалійника, від якого линув чарівний, ніби мускусний, аромат маринадів та солоної риби. Мою увагу привернули ясні кольори товарів у крамниці спецій, крамар і досі щось важив. Я зайшов туди і, ніби сластолюбець, що пожадливо зиркає на когось, став при світлі лампи розглядати мішки з кавою, інжиром, корицею, різнокольорові коробки з жувальною смолою, купи анісу, чий запах відразу вдарив мені у ніс, кмину, чорнушки, шафрану. Мені то хотілося запхати все це собі до рота, то відтворити на чистому аркуші паперу.

Я заглянув у місце, яке називав безплатною харчевнею для опечалених, — її краще було 6 назвати харчевнею для волоцюг, — тут я двічі попоїв минулого тижня. До опівночі двері забігайлівки лишалися відчиненими для всіх, хто про неї знає. Всередині сиділо кілька приблуд, схожих на конокрадів чи на тих, за ким давно плаче шибениця, від безнадії й розпачу їхні очі дивилися відсутніми поглядами: вони, ніби в курців опіуму, блукали десь потойбічними райськими світами; ще тут були якісь два жебрацюги, котрі вдавали з себе ремісників, навіть якийсь челебі[180], що сидів окремо від цієї компанії в закутку. Наклавши собі повен сахан голубців з м'ясом та поливши їх йогуртом, добряче притрусивши червоним перцем, я вмостився біля того челебі.

Щоночі мене поглинає гіркий смуток. Браття мої, браття, ми труїмося, гниємо, вмираємо, живучи дряхліємо, по шию вгрузаємо в багнюці, своїх злиднях… Інколи, ночами, я бачу, як він вилазить з колодязя, кидається ззаду на мене. Але ж ми його поховали, засипали як слід землею, він не може піднятися з могили.

Я гадав, що челебі, ввіткнувшись носом у миску з юшкою, забув про все на світі, однак він виявився охочим до розмови: може, це знак, що його мені посилає Аллах? Так, м'яса нам не пошкодували, голубці дуже смачні, — озвався я, а потім запитав свого співрозмовника, хто він. Челебі відповів, що, закінчивши в двадцять років медресе, влаштувався секретарем в Аріфа-паші. Я не розпитував його, чому він зараз не з пашею або не в мечеті, або не вдома під теплим жінчиним боком, а сидить у цьому розбійницькому кублі. Він теж поцікавився, хто я, звідки.

Я на хвилю задумався, а потім відповів:

— Мене звати Бехзат. Я з Ґерата, з Тебріза. Найвеличніші мініатюри — моя робота, найнеймовірніші дива створив я. «Поглянь, Бехзатовий малюнок не відрізниш від реальності», — так уже століттями говорять у кожному малярському цеху Персії та арабських країв, де творяться мініатюри.

Звичайно, це був не дуже вдалий приклад. Адже мої малюнки відображають не те, що бачить око, а те, що бачить розум. Та, з іншого боку, малюнок, як вам відомо, втіха для ока. Поєднайте ці дві думки, і перед вами постане мій світ.

Тобто:

Алеф[181]: Малюнок втілює те, що бачить розум, для того, щоб радувати око.

Лам[182]: Малюнок вбирає в себе все те, що бачить у світі око, вбирає настільки, наскільки воно служить добру.

Мім[183]: Звідси, краса — це те, що й так знає розум, і те, що заново відкриває для себе око.

Чи зрозумів ти, мій бею, що в двадцять років закінчив медресе, суть сказаних мною слів, які я дістав з глибин душі? Ні. Ти просидів біля свого ходжі в якомусь закинутому медресе три роки, платив по двадцять акче за урок — за них нині можна купити двадцять паляниць хліба — і навіть не знаєш, хто такий Бехзат. Мабуть, це ім'я ні про що не говорить і твоєму ходжі. Хто ж він, Бехзат? Гаразд, розповім.

— Я малював усе, абсолютно все: нашого пророка, котрий в оточенні чотирьох халіфів сидить у мечеті біля зеленого міхрабу[184]; знову-таки — нашого Пейгамбера[185] Магомета, але вже в іншій книзі, — він злітає на сьоме небо раю в ніч Міраж, а несе його на собі кінь на ймення Бурак; Іскандера, котрий б'є у величезну литавру храму на березі моря, — він боїться хижих звірів, яких розбудила морська буря; тридцять першого падишаха, що під мелодії уда насолоджується спогляданням гаремних красунь, котрі плавають голими у водоймі; молодого борця, який похвалявся перемогти свого вчителя, бо вже вивчив усі прийоми, а в результаті зазнав поразки в присутності падишаха — наставник поклав його на лопатки завдяки останньому прийомові, якого ніколи не показував невдячному учневі; малих Лейлу та Маджнуна, котрі у школі переймаються одне до одного вогнем кохання, стоячи на колінах і читаючи Куран-и Керім, стіни школи були розписані надзвичайно тонко; і сором'язливих, і безсоромних закоханих, але всі вони ніяк не зважаться подивитись одне одному в очі. Я зображав будівництво палаців з каменю, покарання злочинців тортурами, орлів у леті, кумедних зайців і підступних тигрів, кипариси й чинари, гайвороння, яке завжди в мене вкривало пагорби, смерть, поетів, що змагаються, бенкети переможців і таких, як ти, яким нічого не потрібно, окрім своєї чорби.

Чемненький секретар досі не перелякавсь, він навіть усміхався, маючи мене за якогось веселуна.

— У «Бостані» Сааді є одна оповідь, яку дуже люблю, — сказав я. — Твій ходжа, мабуть, змушував тебе її читати, тож вона тобі знайома. Пригадуєш: під час полювання король Дара віддаливсь од свого оточення й піднявся на пагорб прогулятись. Аж тут назустріч йому суне якийсь невідомий чолов'яга, здавалося б, явно небезпечний. Король наполохався й, не злазячи з коня, миттю схопив лука. Та бородатий чоловік заблагав його: «Зачекайте, Ваша Величносте, не стріляйте, невже ви не пізнаєте мене! Придивіться, чи ж я не той ваш конюх, якому ви сотні разів доручали опікуватися своїми скакунами й збруєю? Хіба не пам'ятаєте, як часто ми зустрічалися? Я ж упізнаю вигляд, масть, норов кожного з сотень ваших скакунів. Як же це? Ви так часто бачите своїх рабів, якими правите, й не звертаєте на нас ніякої уваги?»

Вихованець учителя медресе за двадцять акче в день злякано позирав на мене і водночас чекав подальшої розваги. Мені захотілося кинути ложку об підлогу й утекти звідси, проте я зберігав спокій.

— Король, конюх, а особливо скакуни на малюнку зображені так, що художники вже сотню літ не перестають їх змальовувати, наслідуючи Бехзата. Кожен зі скакунів, яких Бехзат витяг на світ зі своєї уяви та з серця, давно став узірцем майстерності. Сотні малярів