Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

— Іди, муже мій!

— Мушу утвердити в Русі закон новий!

— Утверждай, княже!

— Ти не плач, не сумуй, повернусь таким, як і їду, Рогнідо!

— Вірю, Володимире! Тим і живу! Я благословляю й молитимусь за тебе…

Зорі пливли у вічних своїх колах за вікном, віти дерев на чоті стояли за стінами, біля грудей Володимира билось рідне йому серце, в цю годину ночі, в цю хвилину вони тільки вдвох мусили одверто, щиро говорити — Рогніда ж сказала йому всю свою правду.

І князь Володимир нібито сказав їй усе — так, знову похід, знову брань, розлука…

Біля Перевесищанських воріт князя Володимира ждав воєвода Вовчий Хвіст.

— Я зробив усе, як ти велів, княже… Коні готові, у дворі над Стугною нас ждуть, можемо їхати.

— Воєводо! Про те, що ми робимо, ніхто не повинен знати.

— Я твій слуга, княже.

— То й поїхали.

Воєвода мчав першим, він добре знав шлях до Стугни, на березі якої був княжий, а поруч і його власний двір. Князь поспішав за ним, мовчав, думав.

«Дуже шкода, — думав князь, — що я не поговорив про це з Рогнідою. Втім, що вона може мені порадити, — де діє розум, на серце покладатись небезпечно…

І ні боярам, ні воєводам не можу цього сказати, — роблю не тому, що вони бажають, саме життя примушує мене».

Коні летіли серед чорної ночі все швидше й швидше.

«Не заради себе це роблю, заради всіх…»

Вони примчали до княжого двору над Стугною незадовго до світання, коли там усі повинні були б спати.

Але хтось, либонь, ждав там князя і воєводу, бо в одному з вікон терема, що стояв на високій кручі над водою, світився вогник, коли ж коні затупотіли в дворі, хтось одразу вийшов на ґанок, привітав пізніх гостей.

У просторій палаті, де горів трисвічник, князя зустрів старий священик Григорій, що служив у давні часи ще княгині Ользі і якого заздалегідь привіз сюди Вовчий Хвіст. Він сидів біля столу, на якому лежав пергамент, схопився, тільки князь переступив поріг палати.

— Уклін тобі, княже! Що привело тебе сюди в цю пізню годину і навіщо я тобі потрібен?

Князь Володимир відповів на вітання, сів на лаві. Священик Григорій повернувся до свого крісла біля столу.

Усе навкруг — жовтаві вогні трисвічника, пергамент на столі, спокійне обличчя сивобородого священика, а найбільше його очі, голос — заспокоювало князя, кликало до одвертої, щирої розмови.

— Я хочу говорити з тобою про душу й віру, отче, — сказав князь.

— Усі, що приходять до мене, — відповів священик, — говорять про душу й віру, і я радо допомагаю їм. І ти, княже, говори одверто — тут тільки ти, та я, та ще Бог.

— Хочу сказати про Русь. — Князь Володимир підняв руку й показав на чорне вікно. — Ось вона стоїть поруч і далі, далі, скрізь навкруг… Я люблю її, отче, бо вона вспоїла мене й вскормила, сам також нічого заради неї не шкодував — ні сил, ні крові, ні життя; я молився і вірив її богам, як отець мій, діди й прадіди князі.

— Відаю, княже, все відаю, знаю, — згодився священик.

— Але що трапилось? — повів далі князь Володимир. — Чому неспокійна моя земля і її людіє, чому роздирають їх напасті й страсті, немає ладу в землях, городі Києві, на Горі? А ще немає спокою, тиші в душі моїй, віри немає… Куди іду, куди мушу йти, куди вести людей моїх?

Він замовк, згадуючи, либонь, багато минулих літ.

— Я й шукав, вір мені, я довго й уперто шукав віри; до мене приходили булгари з-над Волги, що моляться Бахмуту[132], юдеї з Хозарії, благовісники Римського Папи… Я сказав їм коротко: не вірю, не можу вірити в богів ваших.

— Я знаю про всі твої сумніви й дерзання, — підняв голову священик, — довго й терпеливо ждав тебе, бо знав, що ти ніде не знайдеш і ні в кого не візьмеш віри, бо вона вже давно прийшла й утвердилась на Русі, княже…

Тепер сам священик, мабуть, хотів дещо пригадати, через що й сказав:

— Я давно знаю тебе, княже, ще з того часу, коли ти немовлям лежав у палаті княгині Ольги, а я разом з нею стояв над тобою; вже тоді вона хотіла тебе охрестити, готові були купіль, Євангеліє, хрест, але твій отець Святослав не дав княгині Ользі цього зробити.

Князь Володимир ловив кожне слово, а сам пригадував інший, давноминулий час, коли стояв поруч з отцем, чув: «А коли, сину, прийде час, що зникне покон отців наших і настане новий покон, отречуться люди Перуна і восхотять Христа, ти не переч їм…»

— Так і пішло, — говорив далі рівним, спокійним голосом священик. — Отець твій Святослав залишився у вірі старій і так загинув, ти все своє життя такожде був у цій вірі….

— Ти осуджуєш мене за це, отче?

— Ні, — одразу ж відповів і лагідно посміхнувся священик, — ти робив, що міг, діяв по слову отця, тільки так і мусив жити, робити… Я любив, — закінчив священик, — бабу твою християнку Ольгу, віротерпимого отця твого Святослава, як же мені не любити тебе — їхнього онука й сина?!

— Спасибі, отче! — щиро сказав Володимир.

— Нині ти прийшов до мене з спраглою душею… Знаю, розумію, виджу, княже! Хочеш, скажу… Не токмо тобі, а всім людям Русі важко, не той нині світ, що був раніше, не так живуть люди, як колись, многотрудним стало життя, багатий клопочеться про своє гобино[133], убогий не бачить щастя на землі, кожен хоче в щось вірити, але як — у єдиній родині отець молиться Перуну, а діти — іному богу. І ти сам, маючи багатство й силу, а підпорою бояр, воєвод, дружину, боїшся життя, не знаєш, як жити… Говори, княже, чи правда це?

Князь Володимир довго думав і нарешті сказав:

— Так, отче, нині мені страшно жити…

— А чому? — запитав священик і одразу ж сам відповів: — Життя змінилося, змінюється, і його не зупиниш, княже. Того, що колись було, вже немає, те, що є нині, таким уже й буде довіку. І кожна людина хоче знати, що тут, на землі, все повинно бути так, як є: князеві своє, бояринові — належне, убогому Бог такожде дав усе — тіло, руки, душу…

Широко розплющивши очі, князь Володимир дивився на священика.

— І все це не прийшло само по собі, — тихим голосом вів той, — створюючи дерев’яних богів, людина