Віллі Майнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

потайної шухляди свого стола пачку паперових грошей, він поклав їх на стіл.

— Візьми, Янг.

Носильник здивовано подивився на гроші і похитав головою.

— Ні, пане! — мовив він.

За ці гроші він міг би купити своєму батькові клапоть землі і дерева на новий дім. Та ще лишилося б і на те, щоб добре, безтурботно пожити.

Марко Поло посунув гроші по столу.

— Бери ж, — повторив він. Потім обернувся до Ашіми. — Це йому ми повинні дякувати за твій порятунок. Тебе наказав викрасти Ахмед. Ми бачили його біля міських воріт. Напевно, він уже знає про все, що трапилося.

— Ахмед? — перепитала Ашіма. — А що йому треба від мене? — Враз вона збагнула, яка небезпека загрожує Марко. Визволивши її, він накликав на себе гнів страшної людини. Не вагаючись, Ахмед жорстоко помститься Марко.

— Ти повинен тікати, Марко, — схвильовано сказала вона. — Негайно тікай! Він уб'є тебе, коли повернеться!

Вона схопилась, підбігла до нього і труснула його за плечі.

— Ти чуєш мене, Марко? Чого ж ти сидиш?

Але його обличчя було спокійне. Він навіть злегка посміхнувся.

— Треба одвести тебе в безпечне місце, — мовив він, помахом руки відкидаючи всі її заперечення. — Тільки до завтрашнього вечора, а там ми знову будемо разом. — Він глянув на Янга. — Ти не можеш до завтрашнього дня сховати в себе пані?

У Янга було немало друзів. Він згадав про родину пекаря Лі. Дружина пекаря мешкала за якихось триста кроків звідси в маленькій хижці. Та чи можна вести в таку жалюгідну халупу молоду пані?

— Ну що, Янг? — спитав Марко.

— Недалеко звідси, пане… є маленька хатинка. Там живуть надійні люди.

— Янг, будь з Ашімою цілий день, — тихо мовив Марко. — Якщо завтра ввечері я не повернуся, тікай з нею геть. Візьми гроші і оцей гаманець з дорогоцінними каменями.

Ашіма почула все, що говорили між собою чоловіки. Вона мусила йти з Янгом, залишивши Марко.

— Я не піду, Марко, — рішуче промовила вона. — Я залишуся з тобою.

Носильник вийшов з кімнати. Марко й Ашіма залишилися наодинці. Легенький вітерець шелестів листям дерев і ніс до кімнати прохолоду. На дворі хропів кінь. Слуга опускав у колодязь відро. Чути було навіть, як падали краплі.

Марко сказав:

— Сьогодні в мене був Хіу Хенг. Тоді я ще не знав, як повівся з тобою Ахмед. Але я сказав йому, що допоможу вбити Ахмеда. Тепер я вже не маю сумніву, що дію правильно. Він — убивця. Він веде країну до загибелі.

— Але нащо ти хочеш відіслати мене геть? — спитала Ашіма.

Марко Поло обняв її і притягнув до себе.

— Послухай, Ашіма, що сказав Матео, коли залишав нас. Я завжди думав про його слова, але не зважувався поговорити з тобою про це… «Може, вона поїде з нами до Венеції. Поговори з нею». Ось що сказав Матео.

Його темні очі допитливо дивились на дівчину.

— Матео завжди сумував за Венецією, — мовила Ашіма. — Якщо ти хочеш, я поїду з вами в Венецію. Тільки де Матео?

— Похід на Ціпангу зазнав невдачі. Багато кораблів знищено.

Янг постукав у двері.

— Пробачте, пане! А що коли Ахмед вишле наперед свого кур'єра? Вони можуть прибути сюди кожної хвилини.

— Іди, Ашіма! — сказав Марко. — йди з Янгом. Завтра ввечері я буду в тебе. Я певен цього.

— Якби з нами був Матео, — прошепотіла Ашіма.

Імператорські сади лежали під зоряним весняним небом, чаруючи тихою красою. Серед темносиніх хмаринок виблискував серп місяця.

Під аркою моста мерехтіла вода каналу. По ній плив човен, на якому горів прикріплений на довгій жердині ліхтарик, його світло відбивалося у воді. Жіночий голос під срібні звуки гітари співав:

Коли дзвенять струни гітари, спиняють на небі нічному

хмаринки свій лет,

І рибки пливуть на відлуння, що лине із темних

глибин.

На пагорбах і на узгір'ях осипані цвітом,

дерева.

І тиха краса розлилася у місячнім сяйві

яснім.

Весляр стояв на кормі і тихо гріб веслом. Придворні дами і вельможі, слуги й служниці насолоджувалися красою ночі. Джамбуїк-Хатун, яку прозвали Вередливою, виїхала з імператором до Шаньту, міста ста восьми храмів, і тому ніхто не боявся, що її охоронці перешкодять нічному гулянню.

Марко Поло в супроводі одного з охоронців Хіу Хенга прямував до Зеленого Павільйону. Солдати на воротях беззаперечно пропустили його всередину, знаючи, що венеціанець має золоту дощечку з печаткою самого великого хана. Як завжди перед великою справою, він прагнув якнайшвидше усе закінчити і тому лишався байдужим до чарів ночі. Це була ніч, коли повинен був померти Ахмед. Марко готовий був своїм мечем убити жорстокого міністра, якщо Хіу Хенг цього забажає.

Звивистою доріжкою Марко піднявся на пагорб і побачив, що з вікон Зеленого Павільйону пробивається вузенька смужка світла.

— Тут, пане, — мовив охоронець.

Павільйон мовчазним півколом оточували велетенські дерева. Марко останній раз глянув назад, немов прощаючись з безтурботним життям дерев і рослин, байдужих до людської долі. Пройшовши через кілька кімнат, він вступив до невеличкої комірчини.

В ній горіли дві свічки. Навколо столу сиділо троє чоловіків. Глянувши на непорушні обличчя, Марко Поло чомусь пригадав старий китайський вислів: «Зустрівшись з людиною, не говори їй усього, що думаєш. Не віддавай їй у руки всього серця».

Він мовчки вклонився.

За столом сиділи: полковник Ван Ку, командир десяти тисяч солдатів, розташованих біля південних міських воріт, колишній генерал південної імператорської армії Чен, якого внаслідок інтриг Ахмеда було призначено командиром шеститисячного загону, і китайський учений Хіу Хенг.

Вони встали і відповіли на привітання Марко Поло.

— Сідайте, пане Марко Поло, дякую, що прийшли.

«Не віддавай їм у руки всього серця», знову промайнуло в голові Марко, але його серце чомусь саме тягнулося до них.

— Що сталося, панове? — спитав він. — Чому ви мовчите?

— Ми довго вас чекали, — сказав Ван Ку. В його словах прозвучала недовіра.

Марко Поло відчув це. Він уже хотів щось різко відповісти, але стримався і звернувся до Хіу Хенга:

— Ви ж знаєте, чому я не міг прийти раніше. Хіба ваші охоронці не розповіли вам, що трапилося?

Хіу Хенг заспокійливо підняв руку.

— Я все знаю, пане Марко Поло. Ван Ку не хотів вас образити. — Він обернувся до Ван Ку: — Ви говорите нерозумно. Ще не настав час запалювати в горах сигнальні вогні. Зрозумійте це, Ван Ку! Смерть друга затьмарила вам свідомість. Не забувайте, що убивця вашого друга — Ахмед.

— Скрізь по всіх містах китайці чекають нашого сигналу, — мовив Ван Ку.

— І скрізь стоять татарські війська, готові