Олена Печорна - Фортеця для серця

могло потрапити до свідомості. Стріляли. Чотири кулі. Вбивство. Жінка фізично відчувала на своїх долонях кров, її запах, навіть присмак. Не треба! Тільки не це! Живи! Живи! Живи! Заходилася вбиратись, укинула до сумки гроші, навіть не рахуючи, зав’язала волосся. Бабця метнулася до порога й лягла на ньому колодою — не зрушиш, хіба що переступиш.

— Бабусю, встань!

— Не пущу!

— Усе одно піду! У вікно вилізу, у димар, аби до нього швидше! Бабуню, рідненька моя, я ж не виживу, якщо!..

Тітка Дуся обійняла за плечі.

— Цить! Не можна так! Він житиме! Ти чуєш? — А в самої сльози з очей кап-кап-кап додолу. — Зоє, вставай! Не добивай онуки! Бачиш же сама. Кохає.

Стара качалася по підлозі, рвала на собі волосся й щосили голосила:

— За що? Воно ж таке наївне! Чисте! Господи, за що? Мене б краще забрав! Куди її? Нехай живе харцизяка! Тільки б жив!!! І теє… гроші… треба ще. Я там на смерть збирала, під припічком, у пакуночку. Дусечко, дістань! Він же в столиці, певно. Там же дорого.

Притулилася до онуки, затисла в обіймах, в очі зазирає.

— Щоб не спала коло нього в палаті! Чуєш? Обіцяй! Ти маєш дбати про дитину! Грошей на готель вистачить. І обери найближчий, щоб не валандалася по всьому Києву!

— Лесю, я Віці зателефоную. Вона примчить. Квартиру знайде, ще й бульйону якого зварить. Добре? Аби не сама. А ми з Богданчиком уже тут… чекатимемо…

Леся цілувала обох, немов прощалася навік, а потім тільки й пам’ятає, що бігла. Навіть в автобусі й маршрутному таксі їй усе здавалося, що вона біжить. Щодуху. До повної знемоги в ногах. Біжить… до нього. Мчить. Аби встигнути! Картинки за вікном стрибають, як епізоди мультику. Блим-блим. А вона в уяві малює Вовка. Очі. Точно, очі. Сірі, до болю рідні такі, як свої. Хоч своїх так не намалює, як його. З найменшими волокнами тепла. Живи! Янголе мій… демоне… Живи!

Столиця просто приголомшила. Господи, куди? Де ж ти? У цих бетонних нетрях? Де? Це ж треба поспішати так і не подумати куди. І як дізнатися? Приречено набрала номер, слухала гудки, як потойбічну музику, і розуміла, що власник не відповість, не зможе. Пальці тремтіли. Якась сердешна бабця змусила присісти й настирливо напувала свіжим компотом із ягід.

— Зле, еге? Що ж ти сама? Ще й при надії. Хоч знаєш, куди їхати?

— Ні.

— А що тобі в столиці треба?

— Життя.

— Жити?

— Ні. Мені потрібне його життя.

— Еге, та тобі зовсім погано! Дай-но зателефоную твоїм! Ось же й телефон у руках! Ну! Я ж, стара дурепа, не добираю, що і як. О! Який же номер є на табло? Добре! Онук казав зелену кнопку тиснути. Отак! Є! Гудки йдуть. Зачекай.

Чекання. Чекання жовте, синє, чорне… Гірке, солодке, прісне…

— Алло, добридень, жіночко!

Лесі здалося, що земля задвигтіла під ногами.

— Перепрошую, тут вашій родичці чи знайомій зле. Сидить, бідолашна, на вокзалі, як у воді намочена. Не знає, куди їхати. Куди? У лікарню? Ой! То я їй таксі викличу. Тут таксі — як огірків у діжці! Авжеж! Чекайте! Адреса? Добре. А палата? Що? Реанімація. Ой-ой-ой!.. А їй у такому стані можна? Що? У якому? У поважному. Оце так штука! Кажете, невісточка, а що вагітна, не знаєте. Отака ловися! Та ви не плачте! Цитьте! Ш-ш-ш. Я її посаджу в таксі. Чекайте! За годину, думаю, доїдуть точно. Усе. Моліться святому Пантелеймонові за здоров’я сина! Еге! Я невістці молитву дам. Є в мене. Ну, бувайте!

Бабця поклала телефон у Лесину сумку й скрушно захитала головою.

— Ет, бідолашна!.. Дитинко, усе буде добре! Чуєш? Усе буде гаразд! А що з ним?

— Стріляли.

— Ох-ох-ох! Розвелося шушвалі! Але ти рук не опускай! Чуєш? Вір! По вірі й буде! Ось молитовку читай! На! Випий ще компотику та ходімо! Еге, он до тих таксі!

Незнайомка довго воркотала водієві, куди довезти, та так, щоб не гнав і не плентався, а віз обережно.

— І музику вимкни! У неї біда. Чоловіка мало не застрелили.

— Не таксист часом? Нашому братові дістається.

— Мо’, і таксист. Тільки лікарня крута.

— Не хвилюйтеся, тітко. Усе буде о’кей!

— Еге. Я номер твій, голубе, записала. Затям!

— Ображаєте. Кажу ж, як рідну, довезу.

І довіз. Леся сиділа на задньому сидінні й рахувала церкви. Скільки ж тут храмів? Певно, до неба звідси найближче. Просто йди, немов по сходах, і молися, відкривай серце зранене, випускай звідти жовч, наповнюйся надією. Живи!

— Ось і доїхали, красуне. Тобі в ті ворота.

Леся вилізла й пішла, не помічаючи нічого, крім воріт попереду. За ними снували люди в білому. Мо’, справді до неба втрапила? Хтось спитав про щось. Вона стояла мовчки й стискала молитву в долоні, як єдиний якір. Інакше понесе — не знайдуть.

— Вам куди?

— Не знаю. Мені б до Вовка.

— Дівчино, вам, певно, не сюди.

— Лесю!

Жінка озирнулася. Серед білих тіней, що ворушилися й усе кудись поспішали, стояла соляним стовпом Олена Леонідівна, згорблена, скуйовджена, розпатлана.

— Доню!.. Ти таки приїхала!..

Леся кинулася до жінки, обійняла міцно, як тільки могла. Обійми — єдине, що втримувало рівновагу цих двох, без них — руїна й безлад у головах та серцях.

— Де він? Як?

— Ще в операційній. Йому роблять операцію… А перед тим… ніяк не вдавалося спинити кровотечу.

— Господи!..

— Лесю!.. Дівчинко моя, а ти чому нічого не сказала?

Жінка змучено дивилася на кругленький живіт і поривалась торкнутися.

— Володя знає?

Леся опустила очі.

— Ні.

Мати затулила обличчя долонями й шепотіла:

— Він має вижити!.. Має… вижити!.. Має!..

Вони повторювали заклинання вдвох, певно, сотні разів, чекаючи під дверима реанімації. Скоріше б! Чому так довго? Час упав до ніг і лежав, неначе стопудовий тягар, — не підважиш. Лесі здавалося, що годинник на стіні спинився й сіпається безсило, приречено. З кутка в куток — скільки кроків? Слід лічити кроки. Дивитися на підлогу. Чудернацька яка плитка. Її б розмалювати кроками. Їх тут від краю до краю сорок шість. Нарешті вийшов лікар, витер намистинки поту з чола, втомлено всміхнувся й чомусь підморгнув Лесі:

— Оце так краля! Щасливчик, бач, який! З того світу, певно, вишкрябувався до тебе, так?

— Як він?

Лікар витяг пачку