Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

11.2.

Тієї ночі їй наснився сон – хаотичний, з десятків розірваних картинок, що змінювали одна одну, мов сторінки старого альбому. Віолетта бачила все відразу – яскраво, надто реалістично, так, ніби це не сон, а спогад, що довго дрімав у найглибших куточках її пам’яті.

…Чоловік сидів на підлозі в маленькій кімнаті, дерев’яній і теплій. Легкі завіски колихалися на вікні, пропускаючи золотаве світло ранкового сонця. Лола, ще зовсім маленька, сиділа біля нього, перебираючи дерев’яні кубики. Аларіон всміхався, піднімаючи одну з іграшок.

– Тобі подобається? – він ніжно торкнувся її світлого волосся, а дівчинка засміялася.

Віолетта стояла поруч, прасуючи легку білу сукню. Її рухи були спокійними, розміреними, і все довкола здавалося настільки простим і звичайним, що аж нереальним.

– Ми ж можемо спробувати заховатися у світі людей? – тихо промовила вона, дивлячись на Аларіона.

Аларіон підвів очі, в його погляді була гірка правда, та, яку він не міг сказати вголос.

– Можемо.

Але його очі говорили інше: «Це не триватиме довго. У нас лишилося мало часу».

Картинка розсипалася на уламки, і сон змінився…

Віолетта лежала на ліжку, притулившись до нього. Аларіон був зовсім іншим – спокійним, домашнім, теплим. Вони лежали під тонкою ковдрою, і він малював кінчиками пальців кола на її плечі. Світло від каміна кидало м’які відблиски на їхні обличчя.

– Виходь за мене, Віолетто, – його голос був тихий, навіть трохи невпевнений.

Вона засміялася, зариваючись носом у його плече.

– Це неможливо, – її сміх прозвучав легко, майже по-дитячому.

– Чому? – Аларіон піднявся на лікті, його темне волосся спадало на обличчя.

– Бо ми не можемо мати щастя, – Віолетта посміхнулася, проводячи пальцями по його щоці. – Нам це не дозволено.

– І все ж… У нас є Лілі, – Аларіон нахилився до неї, торкаючись губами її чола. – Можемо спробувати. Зліпити щастя з того, що від нас самих лишилося.

Її серце вистрибувало з грудей, і вона заплщила очі, щоб не видати свого трепету.

Він хоче спробувати.

Картина знову зникла – і сон затягнув її в новий спогад.

Вони стояли на кам’яному мосту, що з’єднував два світи – магічний і людський. Міст був старий, з червоними перилами. Під мостом була чорна бездонна вода, і лише слабке світло місяця відбивалося на поверхні.

Віолетта була в червоній сукні – вона обіймала її фігуру, розсипаючись по кам'яних плитах полум’яними хвилями. Рукави спадали з плечей, оголюючи тонкі ключиці, а тонкий шлейф тягнувся за нею, залишаючи у повітрі криваво-червоні відблиски. Сукня зачарована – шлюбна.

Аларіон був поруч – у темно-червоному оксамитовому плащі, із золотими застібками на грудях. Він тримав її руки у своїх, і в його погляді світилася така любов, що Віолетта ледь могла дихати.

Аларіон провів долонею по її щоці.

– Так, – відповіла.

Він нахилився і поцілував її – повільно, ніжно. Світ навколо розчинився у вогнях червоного та золотого сяйва. Його темна магія майже не відчувалася.

Їхнє весілля освячувалося вогнями і зорями, і серце Віолетти калатало в унісон із його серцем.

– Ти тепер моя, – прошепотів Аларіон.

– І ти мій, – відповіла вона, торкаючись його обличчя.

Їхній поцілунок злився зі світлом, що оточувало їх.

І ще один спогад…

– Війна закінчилася, – Віолетта не могла в це повірити, гортаючи ранкову газету. 

Заголовки кричали про мир, про кінець кровопролиття, про новий початок для всіх, хто вижив. Аларіон сидів навпроти у високому кріслі біля вікна, одягнений у біле – такий незвично світлий. Його профіль різко вирізнявся на тлі світла, що просочувалося крізь важкі штори. Погляд його здавався порожнім – холодним і відстороненим. Він наче дивився на неї, а наче й крізь неї.

– Закінчилася? – перепитав.

Віолетта кивнула, дивлячись на нього з надією.

– Так… Як гадаєш, що нам робити тепер? – запитала вона. – Може… ми могли би розповісти правду?

– Правду? – він пирхнув. – Мене стратять.

У його голосі не було ні страху, ні жалю – лише констатація факту. 

А увечері за вікном здригнулася земля. Гул набирав силу, мов наближався шторм. Аларіон миттєво кинувся до вікна, а Віолетта вже бігла до дитячої кімнати, де спала Лілі.

– Ляля? – дівчинка підвела голову, сонно потираючи очі.

– Тсс… усе добре, – Віолетта схопила її на руки й міцно притиснула до грудей.

– Ні, війна не закінчилася, ще не все… – прошепотів Аларіон із гірким передчуттям у голосі.

Темні маги. Вони оголосили про капітуляцію, коли зрозуміли, що програли. Але коли почули свої вироки – смертна кара для більшості, довічне ув’язнення для решти – вони виплеснули свій гнів на міста, що вціліли. І тієї ночі їхній гнів сягнув цього дому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍