Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

– Альбрехт. Він твоя сім’я! Вони тебе виростили, але не були рідними!

- Ти не розумієш. Тебе ростила тітка, яку ти не любиш! Ти навіть не можеш уявити, як мені зараз тяжко! Де він був тоді, коли спалювали Рамплур? Коли я лежав на землі, весь у крові? Навіщо мені зараз брат?! Тим паче чарівник! – закричав Альбрехт не зумівши стримати емоцій.

- Не кричи! Настав час змиритися, що ти живеш у світі магів. - суворо сказала дівчина, але потім, зітхнувши, сумно подивилася на нього. - Альбрехт, я розумію тебе!  Не будеш ти стверджувати, що магія – це зло? Я теж маг! Ти й мене ненавидиш?

– Ні, ти – інша справа!

- Не гарячкуй. Придивися до нього. Може брат чарівник не так вже погано? Твоя мати не просто так тебе до нього послала. Вона не хотіла, щоб ти залишився один. Знаю, я не маю права нав'язувати тобі свою думку! Якщо хочеш, можеш йти та блукати, до того часу, поки тебе не вб'ють. Або ти можеш залишитися і стати кимось більшим. Якщо вирішиш залишитися, я чекатиму тебе в обідньому залі! - сказавши це, Рада вийшла, залишивши Альбрехта одного в кімнаті.

Хлопець підійшов до вікна. Вона була права. Куди йому йти?

На вулиці снували групки людей, один з них здався Алу мандрівником. У нього був плащ, заплічний мішок та палиця. Альбрехт уявив, як сам вирушить у таку подорож. Тільки куди? Посилати себе на вірну смерть через гордість? Ні, він не такий! Альбрехт мріяв помститися за сім'ю. І тому, швидко одягнувшись у принесений одяг, попрямував шукати обідню залу. Слуги з радістю допомогли йому в цьому.

За столом, як і вчора, сиділи Мерлін та Рада. Коли двері відчинилися і ввійшов Альбрехт, вони замовкли, спрямувавши погляди на нього. Рада посміхнулася, а Мерлін подав знак слугам, щоб вони накривали на стіл. Альбрехт сів на те саме місце.

– Ну що, ви подумали? – вже не таким розгубленим голосом спитав Мерлін.

– Так! Я розумію, що ви не винні у тому, що трапилося з моїм містом! Я навіть радий, що ви віддали мене Мірті та Грегорі, – без емоційно відповів Альбрехт. – Мені поки що нікуди йти… я залишаюся.

За столом почулися полегшене зітхання. Мерлін на радощах знову перейшов на «ти».

- Я вже подумав, що ти ненавидиш мене! Я обіцяю, ти не пошкодуєш про те, що лишився!

– Сподіваюся! – дружелюбно посміхнувся Альбрехт і повернув голову до Ради.  – Коли ти повертаєшся додому?

- Ще не знаю! За твоєї відсутності я з Мерліном це не обговорювала.

- Альбрехт, я хочу повернути назад твою річ! - Мерлін зняв з пальця перстень з хризолітом та простяг його Альбрехту.

– Ні! Це кільце Ваше! - запротестував Ал.

- Мені ця каблучка дісталася від короля Артура. Перед битвою з сером Мордредом він віддав його мені, сказавши, що воно наділене чарівною силою оберігати людину. Я тоді спитав: «Чому ж Ви не одягнете його на час битви?» На що він відповів: Я знаю свою долю! Мене охороняє Екскалібур, а перстень я дарую тобі на знак твоєї відданості!» - Мерлін зробив ковток із келиха і продовжив. - З цим кільцем я кілька століть тому прибув на цю планету. Отримав безсмертя! А потім повернувся по твою матір! Ця каблучка стала її обручкою. Вони були дуже щасливі… – Мерлін затнувся. – Тієї фатальної ночі воно врятувало тобі життя! Забирай її собі!

- Але, якщо кільце таке чарівне, чому воно не вберегло мене від бід, що сталися під час шляху? – Запитливо глянув на нього Альбрехт.

- Але ж ви живі! Щоб не сталося, яка б перешкода не стояла перед тобою, ти подолаєш її! Перед тим, як я наважився тебе віддати, воно якось попередило мене, що ти в небезпеці. Через кілька днів після того, як ми пішли, я дізнався, що наш будинок був зруйнований кимось, або чимось...

Альбрехт замислився. Але питати більше не наважився, взявшись за їжу.

Після сніданку Мерлін покликав брата до себе.

- Мірта чогось тебе навчила?

- Я вмію читати та писати імперською, розмовляю трохи роєнською!

- Добре! Але тобі треба вивчити фероманську, якщо ти будеш жити тут. Не хочу гаяти часу! Якщо ти не проти, після обіду я хочу подивитися, як ти вмієш чаклувати!

- Але я не вмію чаклувати! - заперечив Альбрехт, виставивши уперед руки. Він сподівався, що ця тема ніколи не підніметься.

– Вмієш! Я це в тобі відчуваю! – дружньо поплескав його по плечу Мерлін.

Навіть якщо йому дуже хотілося, затриматись він не міг. Йому довелося повернутися до обов'язків Великого герцога.

Після того, як Мерлін пішов, Альбрехт кілька хвилин стояв, замислившись і навіть не почув, як до нього підійшла Рада.

- Що ти зараз збираєшся робити?

Альбрехт знизав плечима.

– Я дуже хочу погуляти замком! Якщо, звісно, ​​Мерлін дозволить! Ти не складеш мені компанію? - запитала Рада.

- У мене немає настрою. Не хочу. – кинув Альбрехт, підібгавши губи. Тут мене всі контролюватимуть! Кожен мій крок буде повідомлено герцогу! Не маю сумніву, що він повідомив варту, щоб не випускала мене із замку! Він боїться, що я втечу! – похмуро додав він.

- А може це ти його боїшся? – хмикнула Рада. - Живи та радій! Ти тепер  брат Великого герцога!