Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Таке забудеш, - фиркнула дівчина, прямуючи за чоловіками до виходу із в’язниці. – Але як? Вона ж не мала магічних сил.

- Фріґільда десь взяла неймовірно потужний амулет, - пояснив Едвін, намагаючись подолати сходи. – Але я однаково не розумію, як їй вдається ним користуватися. А головне, звідки у неї стільки знань?

- Як потрапимо до бібліотеки, то зрозумієш, - невесело зауважив герцог. – Доки ми з тобою ловили відьом і привозили сюди, Аларік віддавав їх Грауфігур. Разом з бібліотекою.

- Там безліч книг на мертвих мовах, - здивувався лорд.

- І Аларік їх всі знає.

- Як зручно, - скривилася Лідія. – Ваша Фріґільда знала, де шукати слабке місце.

Раптом Раймар забарився та несміливо запитав:

- А загін..?

- В живих залишили тільки мене, - тихо відповів Едвін.

- Чому? – поцікавилася дівчина. Але, зловивши на собі недружній погляд, одразу ж додала: - Не те, щоб я мала якісь претензії.

- Я захищений магією Олеандри, - скривився лорд. – Виявляється, що наші з принцесою батьки закріпили заручини в храмі. І, допоки в Маргариті є хоч крапля магії, мені ніхто не може серйозно нашкодити. Вона, до речі, теж.

- Жаль, ми не знали про це раніше, - зауважив герцог.

- Отож- бо, - кивнув Едвін.

Трійця нарешті вибралася з підземелля, що слугувало в’язницею. І доки відьмолови впевнено просувалися уперед, знахарка повільно пленталася позаду. Вона фізично не могла пришвидшитися, адже дар Альтери весь час намагався затягнути нову хазяйку у свою гру. Предмети миготіли різними кольорами, голоси підказували напрямки, а мозок весь час перебував у стані дежавю. Як жриця справлялася з цим? Ні, це справді могутня сила. Проте тільки тоді, коли вмієш нею користуватися. Лідії здавалося, що в поєднанні з іншими дарами жриць, можна було з легкістю подолати Грауфігур. Може, справді треба знайти схованку й опанувати нове вміння? Але тоді відьма буде готова до сутички. А головне, Раймар нізащо не відпустить Лідію саму.

Вони дісталися до бібліотеки так і не зустрівши нікого на своєму шляху. Сьогодні фортуна точно на боці добра. Едвін попросив хвилину, аби накласти на ногу шину з підручних матеріалів. Знахарка ж вирішила скористатися часом для опанування нових вмінь. Проте ті, як дикі коні, весь час брикалися та вислизали з рук. Може, треба було мати усі сім, щоб контролювати їх?

- Нісенітниця! – раптом пролунав в голові голос Альтери.

І більше нічого. Прекрасно. Просто прекрасно. Можна було дати якісь пояснення? Лідія почувалася зараз так, ніби випила декілька енергетиків, але мусила непорушно сидіти на одному місці. Виходить, якщо жриця змогла пробитися з-за Завіси, то скоро і Безодня знову навідається у гості?

Від однієї лише думки про велетенську павучиху дівчина здригнулася. Але перед її очима раптом винирнув спогад вчорашнього вечора. Знахарка побачила себе зі сторони. Ось вона сидить перед Раймаром і молиться богиням. Ось кімнату наповнює темрява. А ось і тіло Лідії покривається павутиною. Зі шпарини з’являється Крихта, намагається докричатися до дівчини, але на неї дивляться повністю чорні очі. Після цього щуриха кусає знахарку за руку. І ось в цей момент відбувається дещо цікаве. Хвіст Крихти повертає собі нормальний колір, а тіло Лідії легенько відсвічує золотом. Проходить всього лише якась мить - і вона приходить до тями.

Цікаво. Знахарка заплющила очі та забажала побачити усі приховані зв’язки навколо. Так і вийшло. Варто було їй знову розплющити очі, як дівчина бачила і аури відьмоловів, і тоненькі ниточки між ними, і навіть відчувала кожний камінець фортеці. А ще її тіло й досі мало легеньке золотаве сяйво. От тобі й експерименти! Сама того не розуміючи, Грауфігур створила магічний щит у тілі маленької білої щурихи. Та ж, намагаючись врятувати знахарку, передала їй свою чарівну здатність. Фортуна таки точно на боці добра!

- Лідіє? – тепла долоня доторкнулася до дівочої щоки.

Зосередивши погляд на Раймарові, знахарка побачила, що під його аурою, у районі сонячного сплетіння, жевріє рожевий вогник. Мабуть, саме в цей момент Лідія прийняла рішення.

- З тобою все гаразд? – герцог стурбовано схилився над нею.

- Так. Час рушати далі, - кивнула дівчина.

Раймар знову підставив своє плече Едвіну і вони пірнули у темряву таємного тунелю.

- Захопи смолоскип, - кинув герцог.

Але не почувши відповіді обернувся. Лідія так і залишилася стояти на самому початку коридору.

- Що ти задумала? – насторожився Раймар.

- Попіклуйся про Ґудзика, - коротко промовила дівчина.

За чим натиснула на стіні камінь і двері різко зачинилися. У відьмоловів тепер був тільки один шлях – до коней. Лідія ж дозволила собі ще декілька секунд, аби прийти до тями. А все ж таки добре мати вміння Альтери, тільки жаль, що дісталося воно в такий спосіб. Дівчина знала, що натиснула камінь, який заблокував вхід до фортеці. А для того, щоб зайти з іншого, чоловікам знадобиться не менше години. Проте Лідії тут на той час уже не буде.

Уже знайоме відчуття дежавю підказувало, що зараз знахарка має спуститися у двір. Минувши декілька поверхів, дівчина безпомилково вийшла до конюшні. Саме там один із вартових сідлав коня. Лідії вистачило просто доторкнутися до шкіри чоловіка, як той одразу ж повалився на землю у глибокому сні. Чесно кажучи, знахарка була неймовірно щаслива, що не довелося застосовувати інші, більш радикальні, методи. Наприклад, бити чимось важким по голові. Досить вже з неї травм та смертей!

Кінь з недовірою покосився на незнайомку, але дозволив сісти на себе. Ще й не пручався, коли дівчина з допомогою дару Ії вказала тварині дорогу. Вартовий на брамі абсолютно не підозрював, що його напарника знешкодили. Тому, коли крізь ворота галопом промчав вершник, навіть не зрозумів, що відбулося. Лідія ж тим часом продовжувала збиратися з думками. Звичайно,  наскільки це було можливо в таких умовах.