Чарльз Діккенс - Посмертні записки Піквікського клубу

погляд, яким вони обмінялися, тривав тільки одну мить, вони, здається, зрозуміли один одного.

— Хіба ви обізнані з цією справою, Сем? — гостро спитав містер Піквік.

— Ні, сер, — відповів містер Веллер, починаючи надзвичайно старанно застібати гудзики.

— Це правда, Сем?

— Правда, сер, бо я ніколи не чув про неї до цього моменту. А якщо й здогадуюсь про дещо, — додав він, кинувши оком на містера Вінкла, — то не маю права оголошувати свої здогади. Дуже можливо, що я й помиляюся.

— Я теж не маю права втручатись у приватні справи свого, нехай і найближчого, друга, — сказав по короткій паузі містер Піквік. — Дозвольте мені тільки сказати, що я нічого не тямлю. Ну, а тепер годі про це. Ми й так уже чимало часу віддали тому питанню, — і містер Піквік звернув розмову в інший бік.

Містер Вінкл помалу відходив, але все ж не зовсім опанував себе. Всі вони мали багато чого розповісти, час збігав непомітно, і, коли о третій годині Сем поставив на стіл печену баранячу ногу, здоровенний пиріг, а на стільцях і на софі вмостив тарілки з городиною та кухлі з портером, всі віддали належну шану принесеним стравам, дарма що готували їх на кухні тюрми.

Після обіду дійшла черга до пляшки-другої добрячого вина, по яке відрядили до міста спеціальну людину. Правду кажучи, пляшка — друга визначились щонайменше шістьма пляшками, бо, коли вино та чай прибрали з стола, дзвін запрошував відвідувачів рушати додому.

Якщо ранішня поведінка містера Вінкла була незвичайна, то тепер, під впливом дружніх почувань і четвертої частки шістьох пляшок вина, вона стала зовсім неймовірна. Коли містер Тапмен і містер Снодграс, попрощавшись, вийшли з кімнати, він із запалом ухопив містера Піквіка за руку, і на обличчі його з’явився вираз непохитної рішучості, перемішаної з глибоким сумом.

— Надобраніч, любий сер, — крізь стиснуті зуби проговорив містер Вінкл.

— Нехай бог благословить вас, голубчику, — відповів розчулений містер Піквік, теж стискуючи руку свого юного друга.

— Ну, скоро ви там? — гукнув з коридору містер Тапмен.

— Зараз, зараз, — промовив містер Вінкл. — Надобраніч!

— Надобраніч, — сказав містер Піквік.

Далі була ще одна добра ніч, потім ще з півдесятка їх, а містер Вінкл усе не пускав руки свого друга і тим же дивним поглядом дивився йому в обличчя.

— Щось таке у вас е, — промовив нарешті містер Піквік, коли рука йому задубіла від стискування.

— Нічого, — запевнив містер Вінкл.

— Тоді, Надобраніч, — і містер Піквік спробував визволити руку.

— Мій друже, мій добродійнику, мій шановний товаришу! — бурмотів містер Вінкл, вчепившись за кисть його руки. — Не судіть мене суворо. Не судіть… як довідаєтесь, що, призведений до розпачу, я…

— Ну? — спитав містер Тапмен, підходячи до дверей. — Ви йдете чи хочете, щоб вас обох зачинили на ніч.

— Так, так; я вже готовий, — відповів містер Вінкл і, перемігши себе, вибіг з кімнати.

Поки містер Піквік у німому здивуванні дивився йому вслід, на сходах з’явився Сем Веллер і шепнув щось містерові Вінклу на вухо.

— О, ви цілком можете звіритись на мене, — голосно сказав цей джентльмен.

— Дякую дуже. Ви ж не забудете, сер?

— Звичайно, ні,— обіцяв містер Вінкл.

— Бажаю вам успіху, сер, — торкнувся свого капелюха Сем. — Я охоче поїхав би з вами, сер, але не можу кинути свого хазяїна.

— Честь вам і шана, що ви так ставитесь до нього, — сказав містер Вінкл, і з цими словами обидва вони зникли за закрутом сходів.

— Щось дивне, — міркував містер Піквік, повернувшись до себе і в задумі сідаючи до столу. — Що збирається зробити цей молодий чоловік?

РОЗДІЛ XXXIV,

де описується зворушлива зустріч містера Семюела Веллера з його родичами. Містер Піквік, обійшовши круг маленького світу, де він мешкає, вирішує надалі якомога менше змішуватися з ним.

Через кілька днів по тому, як його ув’язнено, містер Семюел Веллер, прибравши якнайстаранніше кімнату свого пана й побачивши, що той вигідно вмостився з своїми книгами та паперами, пішов провести найближчі дві — три години якомога краще. Стояв чудовий ранок, і Семові здалось, що пінта пива на вільному повітрі потішить його хвилин п’ятнадцять не менше, ніж усяка інша розвага.

Дійшовши такого висновку, він подався до бочки з пивом, замовив собі порцію, узяв позавчорашню газету, пішов до кегельбана, улаштувався на лаві й почав розважатися дуже поважним і методичним способом.

Насамперед він відсвіжився ковтком пива, потім глянув на вікна й підморгнув до якоїсь молодої леді, що чистила картоплю. Далі він розгорнув газету так, щоб відділ поліцейських повідомлень був назовні, а це, під вітер, показалося дуже важкою й клопітною роботою, і він, виконавши її, ще раз ковтнув пива. Потім він прочитав два рядки, зупинився подивитись на Двох грачів у м’яч, а коли ті скінчили, похвально вигукнув „здорово!" й зиркнув на глядачів, щоб переконатися, чи збігаються їхні почуття з його власними. Це викликало потребу подивитися й на вікна; а що молода леді досі була там, то підморгнути до неї ще раз і випити за її здоров’я — було актом звичайної ввічливості. Виконавши його, Сем жахливо насупився на адресу хлопчика, який з широко розплющеними очима занотовував його поведінку. Закинувши потім ногу на ногу і тримаючи обома руками газету, Сем почав статечно читати її.

Але тут йому здалося, що десь далеко вигукують його прізвище. Сем не помилився, бо незабаром, переходячи від уст до уст, воно наблизилося, і через кілька секунд повітря наповнили крики „Веллер!“.

— Тут! — грімким голосом озвався Сем. — У чім справа? Кому він потрібний? Чи не прибігли сказати, що горить його дача?

— Хтось хоче бачити вас у приймальні,— сповістив його сусіда.

— Постережіть, прошу, газету та кухоль, приятелю Добре? Іду. Якби мене кликали до суду, то й тоді не могли б зняти більше галасу.

Супроводячи ці слова легеньким стусаном у голову вищезгаданого хлопця, який, не знавши, що розшукувана особа стоїть поруч із ним, верещав на повен голос „Веллер!“, Сем перейшов двір і побіг сходами до приймальні. Перше, що він побачив там, був його улюблений батько, який, з капелюхом у руці, сидів на нижньому східці і, роблячи інтервали в чверть хвилини, гукав щодуху: „Веллер !“

— Ну, чого це ти репетуєш? — роздратовано спитав Сем, коли старий джентльмен вибухнув новим вигуком. — Ти так розпалився, що скидаєшся тепер на видувальника скла.

— Ага! — відповів старий джентльмен, — а я почав уже думати, що ти пішов пройтися по Реджент — парку Семі.

— Годі вже тобі глузувати з жертви твоєї зажерливості,— сказав