Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

Швиденько довела екскурсантів назад до їхнього автобусу, залишеного біля входу в Музей, а сама стрибнула у спортивну машину Соколовського й перевела дух.

—    Рушай скоріш! – покомандувала жениху,  той як рвонув, мене ледве не вивернуло. – Гальмуй!

—    Кутузова, ти задрала. То скоріш, то гальмуй!- несміло простягав пляшку з мінералкою й видно тихенько радів, що весь цей фонтан неперетравленого  з корчми  й двох пряничків у кущах опинився, а не у салоні його   моднявої тачки.

—    Заткнись, а то укушу! – подіяло. Мовчки дочекався, поки я прийду в норму, умиюсь, нап’юсь і  їхав уже повільно.

Анастасія Григорівна ( бабою цю жінку у мене язик не повертається назвати) вразила мене з першої хвилини знайомства, коли просканувала з ніг до голови й видала:

—    Мій олух знайшов випадково брильянт? Неочікуваний сюрприз…

«Брильянт» скинула сандалі й спитала, де ванна, щоб ноги помити – реально скрізь світленькі килимки пухнасті,  а я  пів дня по пилюці вешталася. Поки світило хірургії стояла  й спантеличено кліпала очима, я їй презентувала прянички, куплені на ярмарку в Пирогові, а коли завершила маціон у ванній, то приперлася до кухні й розказала, як у дитинстві страшенно хотіла стати лікарем і навіть зараз мрію побачити, як проходить справжня операція, коли комусь щось вирізають. Анастасія Григорівна  уважно слухала й офігівала від мого словарного потоку, її брови лише встигали злітати  на лоба. Мені здалося, я їй сподобалася. Принаймні, я старалася.