Томас Олд Х'ювелт - Відьма

Вона зателефонувала Стіву, але відповіді не було, навіть від його автовідповідача. Лише тиша. І в своїй голові вона почула безкомпромісну відповідь, ніби та тиша була безпосередньо пов’язана з її інтуїтивним чуттям: ми повинні дістатися дому, поки не стало занадто пізно.

Воно захопило її зненацька. Видіння. Те саме видіння, вона відразу ж його впізнала. Це видіння приходило до неї лише раз — вісімнадцять років тому в бамбуковому бунгало в Таїланді. Але воно завжди ховалося десь на задвірках її розуму, й на ньому лежала відповідальність за чимало темних хвилин їхнього життя у Блек-Спрінзі, попри те відносне щастя, яке, як вони гадали, в них було.

Інтенсивність видіння була іншою, проте зміст — тим самим. Вона бачить саму себе, вона істерично видирає пасма власного волосся. Вона бачить, як розкидає по всій палаті папери з Меттової лікарняної папки. Вони, тріпочучи, падають на підлогу, і вона бачить, як із них складається фотоколаж: на світлинах — мертві тіла. Усі померлі — діти, немовлята і діти старшого віку. Тіла і обличчя в них були суціль пошматовані. А вже в наступному кадрі ті самі мертві діти лежать у лікарняній палаті, то діти з Блек-Спрінга, і між ними — Метт. Його обличчя відрізане, а те, що від нього залишилося, закладене чорним вугіллям. Вона бачить, як голою кружляє у калюжах блискучої фарби, її тіло — червоно-чорне, на неї кидається дикий вепр, щоб злягтися з нею. Блищать вигнуті ікла тварини, він застромляє в неї свій член, гарчить, рохкає і тупає ратицями, а вона кричить в екстазі.

Джоселін не мала анінайменшого уявлення про те, скільки часу вона просиділа, втупившись у Меттове ліжко, охоплена німим жахом. Не всі з побачених образів відклалися в її пам’яті. Єдиним, що вона чітко усвідомлювала, було розмите, але настирне відчуття того, що вона може покласти край усьому цьому, просто покінчивши з життям. І ця перспектива не налякала її, а лише сповнила тьмяним сумом, і сум той був нічим не гіршим за те, що мучило її зараз. На важких, ніби налитих свинцем ногах Джоселін перетнула палату й підійшла до вікна. Взяла за спинку крісло, на якому сиділа, підняла його над головою, готова розтрощити скло і тим забрати останню перешкоду перед падінням із висоти у чотири поверхи.

Життя їй врятував телефон, який саме цієї миті почав дзвонити. Як у тумані, вона підвела очі. Від всеосяжного суму вона так і не звільнилася, але, принаймні, повернулася до тями й подумала: «О Боже, я ж і справді хотіла це зробити. Я справді хотіла вистрибнути з вікна. Що діється зі мною?»

Вона намацала телефон, гадаючи, що побачить на тачскріні зображення Стіва. Але то був не Стів. То був її батько.

— Тату!

— Може, ти спустишся на обід? Людей тут небагато, у…

— Тату, я мушу поїхати додому. Будь ласка, довези мене туди.

— Але я гадав, що ти…

— Щось сталося зі Стівом, — відповіла вона найочевиднішим, на її думку, поясненням. А потім додала правду:

— Я не можу до нього додзвонитися.

Джоселін не могла сказати батькові, чому їй потрібно повертатися до Блек-Спрінга. Всередині наростало почуття терміновості, ніби там, далі на південь, хтось встановив магніт, який притягував до себе її розум. Вона відчула, як домівка вабить її ласкавими мелодіями, що долинали, ніби хвилі, чарівними голосами хорового співу, яким вона мала підкоритися, поки не сталося чогось жахливого.

— Він, мабуть, просто вийшов ковтнути свіжого повітря, — спокійно і поблажливо відповів Мілфорд Гемптон. — Джоселін, ти просто у відчаї. Знаєш, що, чому б тобі не…

— Тату! Прошу тебе, мені треба поїхати додому! Можеш взяти машину? Чекатиму тебе біля входу.

— Ну, якщо ти дійсно цього бажаєш, нехай буде так… — почав її батько. Джоселін закінчила розмову, не відповівши йому. «Тримай себе в руках, — думала вона. — Тримай себе в руках, зосередься…»

Позаду неї почувся якийсь шум. Метт відірвав свою трубку для внутрішньовенного вливання, і вона побачила, як він веде її кінець собі до губ. Одним стрибком Джоселін опинилася біля ліжка сина, і, скрикнувши, вихопила трубку з його рук. З Меттового передпліччя випала голка, а також спала пов’язка, бризнула кров, і на простирадлі залишилася тонка червона смужка.

— Метте, заспокойся, — гарячково говорила вона синові. — Я забираю тебе звідси. Заспокойся. Усе буде гаразд.

Але той морок, той тягар, той набряк усередині неї нікуди не щезли, вони лише зміцнилися. Морок той охопив і Метта. Обережно і водночас швидко, борючись з імпульсами, що божевіллям обпалювали її мозок, вона витягла слизьку харчувальну трубку з Меттового носа і впустила її на ковдру. А потім насилу заштовхала його заціпеніле тіло у куртку з капюшоном. Її руки так трусилися, що вона не могла витягти рукави куртки, й довелося тричі братися за цю справу.

У коридорі стояло крісло-каталка, і Джоселін без жодних вагань вкотила його в кімнату. Потягла Метта, всадила його у крісло, взула і поставила ноги на підставку. Метт не ворухнувся, здавалося, він навіть не усвідомлював, що відбувається, але пальцями вхопився за підлокітники, а його єдине перламутрово-біле широко відкрите око зі сліпою силою дивилося просто перед собою.

«Самогубство, — подумала жінка. — Він спробував учинити самогубство, як і ти… Він пробув за межами Блек-Спрінга тиждень, а ти тут лише від ранку, і тобі відомо, що минуло надто мало часу, щоб відчути її силу. Про що це тобі каже? Що означав той шок хвилину тому?»

Джоселін обгорнула Метту ноги його ж простирадлом і ковдрою, прихопила з тумбочки очні краплі. Сподіваючись, що в коридорі нікого не буде, виштовхала крісло з сином із палати.

Але в коридорі були люди. В його дальньому кінці двоє медсестер пили каву біля автомата з напоями. Джоселін стримала бажання побігти і швидкою ходою рушила до ліфта. Натиснула кнопку. Коли дзвінок повідомив про прибуття ліфта і двері розчинилися, вона почула позаду себе голоси. «Мем?» А потім різкіше: «Мем!»

Стиснувши зуби, вона щосили штовхнула крісло в кабіну ліфта, чуючи, як наближається квапливе тупотіння ніг. Вдарила по кнопці першого поверху, і двері ліфта заховали її від криків розлючених медсестер.

Приймальне відділення було ущент набито людьми, і на неї ніхто не звернув уваги. Крізь натовп Джоселін проклала шлях до виходу. Вкотивши крісло до обертових дверей, вона почала видивлятися «тойоту» біля виходу, але її там не було. Вітер затято смикав Меттову ковдру. Джоселін відчула, як знову відкривається провалля, починається ота дивна, похмура напруга. Щоб відволіктися, вона в енний раз набрала