Андрій Юрійович Курков - Ключі Марії

по дереву. Начебто, двері. Зачинені. Стукнув. Потім ще раз. Дерево виявилося товстим і глушило стукіт.

— Гей! — закричав Бісмарк. — Хто-небудь є? Sorry!!!

Жодної луни. Стук, крик, усе миттєво тонуло в темряві, перетворювалося в тишу, яка мовби відразу засмоктувала звуки в кам’яну пастку в момент їхньої появи.

Олег повернувся по стінці до матрацу. Сів.

Згадався виск гальм за спиною, дратівливий, різкий. Після того, як він вийшов зі снек-бару просто на проїжджу частину вулиці-дороги. Він так по ній і пішов убік Ормосу. Він знав, де Ормос. Він же приїхав звідти. Встиг пройти зовсім небагато, може, кроків тридцять, коли ззаду заверещали гальма. Він навіть і незчувся, як машина, яку несло на хідник, зачепила його бампером, і він відлетів під паркан з іншого боку дороги. Він уже піднімався на ноги, цілий, не відчуваючи жодного болю, озираючись на машину, що зупинилась і з якої, як у сповільненій зйомці, наче вилітав-вискакував кремезний грек з розлюченим виразом обличчя. Він вочевидь бажав Олегові зла. Він поспішав до нього, стиснувши кулаки. І в Олега раптово з’явилися сили, достатні для того, щоб бігти. І він помчав далі по узбіччю дороги, а потім звернув до першого-ліпшого проходу вниз, до моря. Йому здавалося, що грек усе ще женеться за ним. Він знову звернув кудись праворуч, потім ліворуч і вниз, потім став продиратися крізь кущі — ноги втратили дорогу. Він не знав, скільки часу і з якою швидкістю мчав убік моря, але в якийсь момент сили покинули його і він впав, спіткнувшись об приосадкувату гілку ялівцю або об щось інше, що виступало з землі, може, навіть просто об камінь. Упавши, він полежав кілька хвилин, а потім поповз. І уперся в прадавню кам’яну кладку, в залишки стіни. І ось коли він сів і знову почув тишу, і цвіркунів, і щось ще, може, якихось дрібних нічних звірів, які шукають вечерю, його очі розгледіли неподалік вогник, живий вогник. І він вирішив підійти і подивитися: що це таке. Його вже хитало, і ноги, що стали ватяними, неохоче слухалися. Коли він вибрався на галявину, де горіло багаття, і біля нього хтось сидів, голова теж вирішила себе не слухатися і майже відключилася. Він ще встиг підійти і зупинитися, може, в метрі від багаття, після чого просто осів на землю. Очі заплющилися. Втома, алкоголь, удар бампера об стегно перемогли його остаточно. Він ще начебто чув, як хтось питав його по-грецьки: «Poio eínai to théma me sas? Aistháneste áschima?» (Що з вами? Вам погано?)

Тільки подумки Бісмарк устиг відреагувати на почуте фразою «I don’t speak Greek!» Але з рота жодне слово не вилетіло. Він упав боком на землю і більше на цьому світі свідомо не був присутній. Він навіть не відчув, як людина, що сиділа біля вогнища, потягнула його кудись до краю галявини, зупиняючись та перепочиваючи.

Захотілося знову лягти. Безсилля просто валило його назад на матрац. Він упирався, упирався в нього долонями, намагався всидіти. «Ось якби вмитися», — мрійливо подумалося йому.

Пересилюючи слабкість, похитуючись, він усе ж знову піднявся на ноги. Обома долонями уперся в стінку над лежанкою. Здалося, що стіна праворуч вологіша, ніж ліворуч. Він просунув праву руку вище і відчув, що долоня стала мокрою — по стінці стікала вода. Підніс долоню до обличчя — жодного запаху.

«Може, там, зовні, дощ?» — подумав і обтер мокрою долонею щоки.

Волога прохолода злегка підбадьорила його. Він уже обома долонями зняв воду зі стіни і знову обтер обличчя, чоло, шию. Потім ще раз. Відчувши спрагу, провів долонею по губах. Вода мала трохи кислий смак. Мозок у голові нарешті зменшився і більше не тиснув з колишньою силою зсередини.

— Sorry! — Знову щосили закричав він.

Підійшов до дверей і став по них тарабанити.

Як тільки перестав, почув шурхіт.

— Tóra, tóra! Periménete! (Зараз! Зараз! Зачекайте!) — пролунав за дверима сиплий чоловічий голос.

Дзенькнув залізний засув, і двері відійшли з-під долонь Бісмарка. Він мало не впав уперед.

Думаючи, що за дверима має бути світліше, він утупив очі в продовження темряви. Навіть того, хто зараз стояв перед ним і чий голос він щойно чув, видно не було!

— Sorry! I don’t speak Greek! — простогнав він жалібно. — English please!

— Okay, okay, — промовив той самий голос. — Come with me! (Ходімо зі мною!)

Бісмарк відчув, як рука невидимої людини стиснула його зап’ястя і потягла за собою по темряві. Він ішов, піднімаючи ноги трохи вище звичайного, боячись спіткнутися, не довіряючи оточуючим його невидимим поверхням. Він повертав на ходу за невидимий кут, устигаючи впевнитися в його присутності випростаною рукою. Він, здавалося, піднімався невидимими сходами, які мали різну висоту, і тому кілька разів нога переступала відразу через дві сходинки, доводилось понадміру напружуватися, переносячи важке, втомлене тіло на нову невидиму висоту.

— Careful! (Обережно!) — сказав чоловік, що кудись його тягнув за собою.

Він зрозумів почуте слово і одразу вдарився тім’ям об надто низьку стелю. Автоматично втягнув голову в плечі, нагнувся, вільною рукою провів по волоссю, перевіряючи, чи є кров.

Час у темряві тягнувся нескінченно. Не зважаючи на рух. Хотілося якомога швидше вийти на світ божий. Але попереду знову виявився поворот, за який його затягла міцна рука незнайомої людини. І знову «Careful!»

Олег втягнув голову в плечі і спіткнувся об поріжок або сходинку. Впав би, якби той, хто йшов попереду, не підтримав його. Потім знову сходинки вгору, знову різної висоти.

Олегові здалося, що нарешті його очі звикли до темряви. Він бачив спину чоловіка, що вів його за собою, стискаючи його зап’ястя.

І раптом величезної сили удар по очах. Удар сонцем, удар, що пробив зіниці наскрізь і засліпив Бісмарка. Заплющивши очі, Олег зробив ще з десяток кроків, уже відчуваючи завдяки повітрю і вітерцю, що стеля підвалу залишилася позаду, як і темінь, тепер над ним тільки небо і сонце.

Розплющив очі і знову заплющив від лазерного, агресивного сонця.

А ноги тепер ступали нерівною землею, ступали впевненіше, ніж у темряві. Зачіпали гілки чагарника.

І раптом чоловік, що йшов попереду, зупинився.

— You can seat down! (Тепер можете сісти!) — сказав він.

Олег підніс долоню до очей, прикриваючись нею від сонця, розплющив їх. Почекав, поки вони звикнуть до світла, яке ще й досі здавалося надто яскравим, таким яскравим, яким може бути спалах вибуху. Нарешті відвів руку і подивився під ноги і на землю в пошуках того, на що можна було сісти. Побачив грубо збиту коротку лавку перед згаслим вогнищем. Згадав багаття, побачене минулої ночі. «Те ж саме місце?» — подумав. І підняв погляд на людину, яка привела його сюди, вивела з повного підземного мороку. Підняв і обімлів, завмер, як кролик під поглядом удава. Перед ним стояв Георгій Польський. Достоту такий, як на фотографії. У полотняних штанях, у куртці, під якою виднівся синій светр грубої в’язки, з непричесаним сивим волоссям і з зім’ятою довгою бородою.

— How are you? (Як ви?) — запитав він, уважно