Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

Навіть коли той крок стосувався навчання й жодним чином не натякав би на те, що вона іноді думає про Закса Нортона. Адже найбільша біда полягала в тому, що вона думала.

Зачитуючи параграф, Рен не відчувала емоцій щодо Академії, зруйнованої шість кроків тому. Навіть найстрашніші речі, які відбувалися давно чи далеко, мали властивість втрачати весь свій жах пропорційно до збільшення відстані в часі й просторі.

— Це надто страшна влада, — пробурмотіла Рен до себе, але Бентен вирішила послужливо відповісти:

— Вони — хранителі душ, які знають, кому і коли сотається нитка переродитися, тому ми наче в залежності від них.

— Нут казала, що вони не вирішують нічого щодо божественних перероджень — просто знають, коли чий час. І бережуть душі.

— Та це й найважливіша робота, хіба ні? Тим більше, їм до снаги вбити будь-якого бога. Ви проспали лекцію, на котрій це розповідала професорка Нут.

Рен відчула сором через те, що нова студентка знає більше за неї, і додала:

— Якщо вірити записам, то їх одного разу все ж перемогли в Академії. І змусили піти звідси, перш ніж Стовпи всіх повбивали… Але вершити правосуддя вбивствами — якось недипломатично в сучасному світі.

— Так вони ж давніші за всі світи. Не думаю, що їм є щось до того, чого хочуть інші, зокрема й ми. Їхнє правосуддя — таке

їхнє ]]> .

— Твоя правда. Ото вже ці давні… — Рендалл згадала про Мойр і їхню турботу про гармонію, яка означала одне: тверду завісу між світлом і темрявою та несприйняття змін, бо зміни, на думку Трьох, несли в собі загрози, не співмірні з користю.

— Нікому не зрозуміти давніх… — зітхнула Бентен. — А як їх перемогли тут?

— Записи доволі туманні. Згадується дуже сильна Тріада, яка прийшла на допомогу богам Академії, — Рен потерла чоло, силкуючись згадати, що саме вона читала на заняття Нут. — Та ще з ними була Ніка… чи Нікея. Загалом, богиня перемоги. Здається, вона й допомогла пересилити всю логіку.

— Цікаво було б побачити це: силу Тріади, богиню перемоги, — замріяний погляд Бентен шугнув угору, до вкритої фресками стелі.

— Ще побачиш, — поблажливо запевнила Рен.

— Угу. Але я хотіла б, аби це сталося не в битві зі Стовпами.

— Та певна річ, звідки їм тут узятися?..

— Сансара Іґґдрасіль, Колесо Долі — повторила Бентен протяжно, з повагою та острахом до цього імені. — Сподіваюся, вона більше ніколи не з’явиться в Академії.

— Я теж, — кивнула Рен, перегортаючи сторінку. — З минулого візиту збігло стільки років, що шанс один до мільйона… Зажди, ти сказала — Колесо Долі?

— Так її називають, — кивнула Бентен. — Хіба ви не знали?

Рен заперечно похитала головою. Віднедавна вона була певна, що «кроком Колеса Долі» в найдавніших історичних хроніках величали часові періоди, та ніколи не зіставляла цього з реальною, загрозливою особою. З особою, котру згадував у своєму посланні Хамсін, друг Діоніса.

А наступного ранку — в один з мільйона звичайних ранків — Сансара Іґґдрасіль, велике й милостиве Колесо Долі, прийшла в Академію.

Розділ 14

Колесо Долі

Рен не вірила своїм очам: Аматерасу — сама Аматерасу, горда й холодна директорка Академії, богиня всесвіту, яка нагадуєсталеву струну, — схилилася перед Сансарою Іґґдрасіль у глибокому поклоні і не підводила голови.

— Приємно бачити, що у вас іще живе повага до першооснов світів, — голос гості звучав загрозливо навіть попри невинну фразу.

Гостя з’явилася вранці. Без попередження. Посеред першої лекції у дворі Академії вдарив стовп світла, і воно, мов живе, просочилось у всі аудиторії, у всі шпарини, піддашшя й підвали, сліплячи кожного. А тоді — поки нашорошені студенти протирали очі і мружилися, думаючи, чи не посліпли вони, — директорка крижаним голосом наказала всім вийти на подвір’я й вишикуватися там. І не зронити ні слова. І не підводити погляду, хай там що. Бо Колесо Долі прийшла до Академії.

Рен не встигла навіть зайти по пальто, яке залишила в гардеробі. Проте від хвилювання зимовий холод не торкався розпашілого лиця, не проникав під плетіння светра, наче його щось притуплювало.

Усі знали про великих Стовпів. Ніхто не міг уявити, що одна з них тут. Але вона була тут, чекала на них у дворі, сама-самісінька. Спершу Рендалл помітила лише золоті вигадливі сандалі. Маленькі ніжки, взуті в них, дрібними кроками ступали по засніженій землі. Студенти, як і наказано, завмерли в глибокому поклоні і не підводили голів.

— Вітаю, душі Академії богів! — голос гості був теплим, приязним, і все ж здавалось, що він — круговерть, якій стане миті, аби затягнути їх усіх за край незворотності.

— Вітаємо вас в Академії, о величне Колесо Долі, опоро Всесвіту, Хранителько Третього Стовпа і Колиски, Сансаро Іґґдрасіль! — відповіла Аматерасу церемонною фразою.

— Підведіться, я хочу на вас поглянути, — милостиво наказала гостя.

Рен обережно підвела голову і, як інші студенти, насторожено позирнула на новоприбулу.

Сансара не скидалася на найбільшу загрозу всіх світів. Невисока й худорлява, вона мружила мигдалевидні очі, а на застиглому в безчассі лиці розквітала усмішка. Попри мороз, фігуру гості ховала лише тонка сукенка, а широкий пояс, вишитий золотом, здавалось, переламував її стан навпіл. Рівний проділ розтинав темно-золоте волосся, гладко зачесане довкола двох коліщат — над правим і лівим вухами. Вони надавали гості ще химернішого вигляду, та її аура, котра двигтіла в повітрі, вселяла дикий страх. Рен хотілося провалитися крізь землю чи розчинитися в повітрі. Вона засоромилася цього пориву, та, хоча довкола стояли в заціпенінні геть усі студенти, почувалася такою самотньою й відірваною від гурту, ніби хтось оточив її стіною і залишив наодинці супроти цієї гнітючої аури, супроти цих уважних очей і оманливої посмішки.

Сансара наблизилась до Аматерасу і тихо спитала:

— Чи ви очікували мого приходу?

— Ні, о