Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Дивно мені було, що мій проникливий брат не помітив того раніше, що він навіть міг мати намір увійти в коло цих людей, адже ясна він, як метелик під сонцем, істота. Але я не хочу бути в цій ситуації резонером; як істота розумна, не маю морального права судити цих людей, бо, може, в своєму колі їм живеться гармонійно, бо може, я людина іншого тіста — недаремно до мене так різко поставилася бабця. Може, моє світло для цих людей — тьма, а світло їхнє — тьма для мене. Я не мав права їх судити, бо торкнувся їхнього світика лише мимохідь, випадково, пізнавши його тільки на перший дотик.

Але враження від того залишалося важке. Попри все, ці люди були ніби чимось прибиті, ніби хворіли на таємну хворобу, котра під’їдала їх, в кожного з них в очах, крім тьми й настороженості, що я їх відзначив, світився ще й сум і якась незбагненна покора. Що ж їх з’їдає, подумав я: ситих, одягнених і взутих?

Стояв у передпокої сам, Сиротюк пішов одягатись, діти, котрі вели себе досі ніби неживі, раптом загаласували, закричали, запхинькали — захотіли йти прогулятися разом із нами; стара і старша Сиротючки почали біля них поратися, вдягаючи й озуваючи. Чоловік молодшої сестри хропів уже так, ніби бажав продемонструвати нам на виході всі свої вокальні здатності; мій брат, певне, зумів перемовитися очима з молодшою Сиротюковою сестрою, бо натяг куртку, зупинив мене поглядом у передпокої і вийшов на передухіддя. За кілька хвилин за ним вислизнула Сиротюкова сестра. Я ж стояв тут, ніби забутий вазон, і терпляче чекав. Думав, що людей наплоджено в цей світ напрочуд різноманітних; одні з них тягнуть за собою тінь сонячну, а інші місячну. Кожен живе у своїй капсулі, і в кожній такій капсулі своя мікроатмосфера. В кожній капсулі своя мішанка кисню, азоту й вуглекислого газу, одного менше, а другого більше, через що одні живуть так, а інші інакше. Ця ж родина була по-своєму значена, щось у ній було таке, що дисгармонізувало мене. Очевидно, ніколи більше не переступлю їхнього порогу, завтра забуду про них і навіки викреслю із пам’яті — в мене свій світ, свої інтереси, — чому й навіщо мені треба думати про цих нещасних, коли навіть причину їхньої нещасності вияснити годі. Що їм бракує в цьому світі?

Але їм щось бракує, щось у них у житті негаразд. Зрештою, недаремно виявляє до них інтерес саме мій брат. Недаремно покинув він свою родину, новорічне свято і кинувся в негоду сюди: тут на нього сподівалися принаймні двоє. Що вдіє він цим людям? Хіба принесе їм свою усмішку, ту, до якої лишилися байдужі бабця і старша Сиротюкова сестра, і скаже теплим голосом із рокітливими нотками кілька заспокійливих слів, як ото сказав їх бабці. Чи досить того Сиротюкам, щоб упевнено й задоволено вступити в новий рік, чи досить цього, щоб хоч в одного на лиці зникла печальна стума, на яку вони хворіють, а натомість засвітилася усмішка? Я принаймні був у цьому малесенькому світі зайвий. Ці люди відразу те відчули; очевидно, братові треба було явитися сюди самому. Я ж завжди і всюди викликаю в людей небажані асоціації, отже, моя місія — відійти в тінь і хіба що спостерігати. Може, ці люди потребують якоїсь особливої, душевної, тонкої допомоги, але надавати її не мені. Моє місце — "нора", вирита у стосах книжок, бо світ сущий навряд чи я коли зрозумію.

11

У передпокій вивалили з галасом діти. Скільки їх: один, два, три, п’ять, за ними вийшов одягнений Сиротюк, він сильно налягав на ногу, а на вустах цвіла квола, я б сказав, місячна усмішка. Видибала бабця й обнишпорила передпокій вивідчими оченятами.

— А де Галя? — цвіркнула вона й подивилася на мене так, ніби я їй ту Галю вкрав.

— Вона що, пішла з тим? — різко спитала.

— А вона не вдома? — кисло спитав Сиротюк.

— Нема її вдома, — сказала бабця. — Там тільки бурмило.

Із хати захарчало, "бурмило" посилав нам останнє повіншування.

Я рвонувся до дверей, щоб вийти звідси першим, принаймні дам знати тим двом, що час їхньої усамітненості закінчився. Але я спинився як укопаний: брат із Галею в передухідді цілувалися. Вони розскочилися на рип завіс, і Галя шмигнула повз мене в розчинені двері, як кішка.

— Де ти була? — почувся верескливий голос бабці.

— Тихо, бабцю, бурмило почує, — сказав голос старшої сестри.

У розчинені двері з ґелґотом повалили діти, ніби отара овець, а за ними з тонкою місячною усмішкою виступив, накульгуючи, пастух — Сиротюк.

— Коли не засипало стежок, підемо до лісу, — сказав він…

Сьогодні — день несподіванок. Прийшли ми сюди в завірюху, гнані й підстьобувані вітром, тоді й не помітили, що до самих будинків підступав сосновий ліс, надто пригиналися й ховали обличчя. За час, доки були в приміщенні, вітер устиг нагулятися, сніг припинився, повітря спрозоріло, сповнилося скляних куль заморожених вогнів — ліхтарі й світло вікон. Вдарив легкий морозець, і діти з галасом розсипалися довкола нас, топчучись і валючись у сніг.

— Ану, перестаньте! — крикнув Сиротюк, і діти напрочуд швидко його послухалися.

— Тут погуляємо чи в лісі? — спитав він.

— У лісі! — крикнула замотана в шарфи команда.

— Це все мої племінники, — сказав Сиротюк, а отой вирластий — то мій.

— Без жінки приїхав? — спитав брат.

— Вона моїх родичів не любить, — протягло мовив Сиротюк. — Каже: вони якісь такі. А які вони такі: люди як люди!

"Дивно, — подумав я. — І мені здалося, що вони "якісь такі"".

— Люди як люди, — говорив Сиротюк. — Не зовсім щасливі, але й не зовсім нещасні. Нікому ніякого зла не чинять — живуть. Ходять, як усі, на роботу, не багатші інших і не бідніші. Одне в них погано: до книжки байдужі. Я коли приїжджаю сюди, жодної книжки не беру: чи діти подеруть, чи бабця.

— Але й жінка твоя не любить книжок, — сказав брат.

— Не любить. Однак не рве. Знає принаймні, що вони грошей коштують..

Говорив усе те сумовитим голосом. Ми увійшли під сосни, густо засипані снігом, під деревами наст був ще неглибокий, і діти з галасом розсипалися по лісі, взялися ліпити сніжки, і довкола нас почали літати білі клубки. Світло ліхтарів уже сюди не сягало, але від снігу весь ліс наповнився сріблястим світлом, мерехтливим, холодним, — все аж сяяло первісною чистотою. Я згадав давнього, ще юнацького вірша про запах першого снігу, про те, що від нього все стає молоде, — це було помічено точно: і тут, у цьому приміському лісі, пахло свіжим озонистим духом, трохи хвоєю, трохи мокрою землею, хоч земля була схована під білим укривалом. Діти з галасом помчались у глибину, і я побачив раптом Сиротюкове обличчя: бліде, залите міражним світлом, з місячною усмішкою, якесь чудне, майже неживе обличчя, лице людини, яка не зігріла на цій землі місця, людини, на плечі якої падають і падають непередбачені злопригоди, людини, яка, здається, вже ставиться до тих злопригод стоїчно, а в душі якої загніздився перший сумнів. Його вже треба було від того сумніву рятувати, він сам бажав од нього порятуватися, але власної сили на те не було досить, отож і гукнув він мого брата, і брат мій примчався у ці Біличі, до цього приміського лісу, адже це покликання в нього — співчувати.

— Придивися, Анатолію, до цього світу, — раптом заговорив брат. — Придивися до цих дерев — веселі вони. Придивися до цього снігу — ясний він, придивися до цих сосон — радіють вони!

Це був добре знайомий мені голос. Голос, який утішав і розраджував. Голос, який ненав’язливо навчав.

— Я втомився придивлятися до світу, — сказав Сиротюк.

З-за засипаних кущів одне за одним вивалилися діти.

Вони щось закричали й заволали, оточивши нас.

— Тихше ви! — крикнув брат. — Говоріть хтось один.

— Там вогнище! — сказав найстарший із хлопчаків, очі його світилися. — Люди танцюють.

— Де?

— А там! Танцюють і палять вогнище.

Ми подерлися прямо через кущі, стріпуючи з гілля сніг і обсипаючись ним; ми вивалилися, як білі ведмеді з ведмежатами на лісову галявину. Тут і справді надривався магнітофон, стоячи в снігу, тут і справді палало вогнище, пожираючи хмиз, кілька пар кружляло, а кілька щось їло біля імпровізованого столика з грубої колоди.

— З Новим роком! — гукнули нам ці веселі люди.

— З Новим роком, — відгукнувся брат. — Можна з вами потанцювати?

— Не можна, а треба, — відгукнулася одна із пар.

Мій брат підійшов до якоїсь жінки, кругленької й низької, вклонився їй і подав руку. І та мала, низька, натоптувата раптом розцвіла, і її обличчя стало як червоний місяць, і вона темпераментно кинулися вигинатися й посмикуватися, а біля неї вигинався й посмикувався мій брат.

— А ви? — гукнула нам висока й гарна жінка, — замерзнути захотіли?

— Ми криві! Він на ліву, а я на праву ногу! — відгукнувся я.

Вони засміялися, певне, прийняли це за жарт, а наші діти, всі п’ятеро, кинулися між дорослих і собі й почали смикатися й кидати задками, підносили руки, а обличчя в усіх стали такі ж мертві й поважні, як були тоді вдома. Тільки ми з Сиротюком стояли ідолами й сумно дивилися на тих, хто ще не розучився веселитися, адже ми, з цим Сиротюком, надто мудрі в цьому світі поробилися, ми з ним надто самотні, ми з ним щось у цьому світі загубили чи не знайшли, і ми з ним шукаємо те "щось", але неоднаково: він шукає того в людях, які б допомогли йому жити, а я у книжках. Але ми з ним однакові в іншому, бо обоє криві: він на ліву, а я на праву ногу; через це ми не можемо пуститися в цей танок, в який так легко й весело пустився мій брат — мій брат світився усмішкою до своєї кругленької й негарної напарниці. Він був у своїй стихії, адже й тут знайшов, кого пожаліти, а ми з Сиротюком стояли край галявини двома самотніми ідолами без корон, і наші обличчя хололи від чистого білого сяйва, яким продовжував наповнюватися цей засипаний снігом приміський ліс.

1986, 1989 рр.

VOX п ’ятий

Колапсоїд

…Це вона — душа,

Що виходу із себе їй немає!

Галя Мазуренко

Із книги "Три місяці в літері життя".

Колапс І. Солончак

Я лежав на білій спечній землі, на солончаку, іскристому й мулькому; до мене підповзало мусянжеве створіння, яке побачив був колись на репродукції Босха, підіймало свого молота, і той тремтів у малих, сердитих і кволих рученятах. Мені захотілось утекти чи вдарити те створіння ногою, але не мав сили — був приклеєний до солончака, моє волосся вже запустило в нього коріння, а одежі на мені аж ніякої.