Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

панотче, що у вас безпечніше… — Кук гірко посміхнувся. — Ви тут мені такого наговорили — боюсь… у нову свою віру і мене обернете. А мені туди стежка заказана. Мені вже своєю, до кінця. Бувайте, панотче.

— Хай береже вас бог… Святий боже, святий кріпкий, помилуй нас. — Піп провів Кука на ганок, простягнув руку. Та гість зробив вигляд, що не помітив того з дитинства знайомого жесту і не поцілував руки. Уже виходячи з хвіртки, озирнувся. Панотець Серафим, не криючись, стояв у дверях і ворушив губами, певне, творив молитву…

День вкотився у вечір. Сонячне коліща пострілювало крізь крони могутніх осокорів червоними стрілами призахідних променів. На цвинтарі уже нікого не було, тільки сторож ходив поміж могилами, визбируючи і кидаючи в кошик усе, що лишила по собі сп'яніла надвечір радуниця. Спочатку сам шукав могили батьків, проте скоро переконався, що то непроста справа. За ці двадцять з гаком років, поки не був тут, кладовище розрослося, й обійти його до ночі, мабуть, не вдасться, тому, хоч і не хотів того робити, а мусив звернутися до сторожа. Той, почувши прізвище Кук, глипнув спідлоба, а потім довго стояв, над чимось міркуючи. Було в цьому літньому чоловікові щось непевного. Маленькі, гострі очі заметушилися, забігали.

— А хто ви їм будете? Ким доводитесь?

— Хіба то для вас щось важить?

— Зрештою, нічого… Просто я знав старого Кука, то подумав, може… Вони все сина чекали, Василя…

Сторож більше ні про що не розпитував, показав могили і пішов, а у вухах Кука бриніли слова: «Вони все сина чекали, Василя…» Не дочекалися. І жили без нього, й померли в самотині. Іще за німців, як їхав на завдання проводу в східні області, заскочив перевідати. Мати лежали вже другий рік, не піднімаючись з ліжка, а старий метушився, незграбно, як всі чоловіки, пораючись біля печі… і крадькома змахував сльозу. Мати не плакала. Дивилася на свого Василечка сповненими невимовної туги очима, і той погляд пропікав йому серце наскрізь. То була його остання зустріч з батьками. Він не знав навіть, коли і як померли.

Душу обпікав сором, і не лише тому, що в ім'я, як йому тоді здавалося, високої ідеї кинув немічних батьків, а головне тому, що ідея та і все життя виявились оманою. З чим зараз прийшов до цих святих могил? Захотілося сповіді? Потягло вклонитися прахові найдорожчих у світі людей, які, може, єдині приймали тебе, сина, таким, як ти є, бо був їхньою першою й останньою любов'ю. Ти народився з їхнього чистого кохання, а чим заплатив? Байдужістю, неувагою до їхнього життя. Саме з того народжувались материнське горе і скупа батькова сльоза. Тепер ти приповз покаятися. Запізніле й нікому не потрібне каяття…

Десь наче рипнули двері. Озирнувся і побачив сторожа. Той, причинивши хвіртку, може, трохи швидше, ніж годилося б для його віку, поспішав од брами у напрямку села. «Ач, уже побіг! — майнуло в голові. — Цікаво, скільки йому за мене заплатять? Коли каже, що знав батька, то, певне, і мене впізнав, адже ми з татом як викапані… Треба, поки не пізно, і собі забиратися звідси геть». Однак замість того присів на огорожу (хто її тільки поставив біля занедбаних могил), нахилився, взяв жменю піску, потримав у руці, пересипав з долоні на долоню… «Отак і все твоє життя, як пісок… крізь пальці…»

Розділ шостий
DIXI

Генерал Керк прибув до Парижа інкогніто. Керувався саме міркуваннями конспірації, коли, одягнувши потертий костюм і перекинувши через плече японський габардиновий плащ, подався на Гауптбангоф за квитком. У поїзді не скліпив очей і вранці почувався вкрай розбитим і знесиленим. Роки, роки… Як непомітно підкрадається старість. Незначна, але промовиста деталь — розучився спати у поїзді. Досить зміни ритму в гуркоті коліс, скреготу на стрілках, навального лету зустрічного поїзда — і сон біжіть геть, немов сполоханий пес. На привокзальній площі сів у старенькій «пежо» і наказав таксистові відвезти його в аеропорт Орлі.

Керка не цікавила чарівність ранкового Парижа, що пропливав за вікном машини…. Маленькі, затишні кафе, що, як і за часів Мопассана, виставляють свої мармурові столики просто на тротуар, традиційні чорні берети і красномовні погляди дівчат над плетеними кошиками з весняними квітами — все, що мало б бути предметом замилування, зараз дратувало. Зрештою, яке йому до всього того діло? Ось уже кілька діб він мучиться, не знаючи, як повестися в ситуації, що, мов ковбойське ласо бичка, спіймала його. А попервах усе ніби складалося на добре: «ХАМАГ» почала давати продукцію, попит на штучні алмази виявився шаленим. Гроші рікою потекли і на його власний рахунок. Великі гроші, про які він ще вчора і мріяти не міг. Саме тоді й виник, наче вельзевул з пекла, Гуго із своєю дикою ідеєю командити. У молодого Глевіца голова напхана авантюрами. Ну, молодого ще можна зрозуміти, а як він, сивий, смалений вовк, міг підтримати його маячню та ще й узяти на себе дублюючу операцію і наказати Пат приладнати міну під «фольксваген» Ганса Грумкаселя? Що могло штовхнути на це? Тільки зажерливість! Операція ніби була простою, як ковток води. Провал здавався неможливим. Зате в разі успіху він, Джіммі Керк, ставав мільйонером, рівнявся з тим гончаком Хемфрі. Тоді вже ніхто не насмілився б топтатися на його честолюбстві. Честолюбство! Ось причина!

Власне, не все ще втрачено — Торнау більше не стоїть на дорозі до мільйонів. Лишилися формальності: ввести у право спадку його законну дружину, Гізелу фон Глевіц. Як тільки це станеться, Гуго отримає право розпорядника спадщини, стане генеральним директором «ХАМАГ» і почне платити по векселях. Обіцяний мільйон уже, здавалося, відтягував кишеню. І все було б гаразд, коли б… Ох, це прокляте «коли б»! Та хто міг передбачити, що в цю історію раптом втрутиться Тед?! У нього склалося таке враження, ніби у добре налагоджену електронну систему хтось жбурнув каменюкою.

З Монако Патриція повернулася у цілковитому розпачі.

Раніше вона ніколи не