Джессі Келлерман - Чтиво

— Вибач,— сказав Пфефферкорн.

— Усе гаразд, Арте.

— Я вважав, ти загинув. Вибач.

— Що було, то було,— заспокоїв його Вілл.

Помовчали.

— Хочеш звідси вибратись? — запитав Вілл.

— Звісно.

Вони пішли на пляж. День був прохолодним. Світло було неяскравим і рівномірним, підкреслювало силуети чайок, що кружляли під сірими хмарами. Вітер збивав на воді піну, відкидав з лоба Біллове волосся і змушував Пфефферкорна вдихати солоні бризки. Вони пройшли десь із півмилі, коли задзвонили церковні дзвони. Десята година.

— Отже, ви знову разом,— сказав Пфефферкорн.— Ти і Карлотта.

— І так, і ні. Скоріше ні. Я і сам зараз немов у пеклі.

— Що з тобою сталося?

Вілл знизав плечима.

— Сказав не те, що потрібно, тому, кому не потрібно. Хтось вирішив, що я більше не надійний. Розплющив очі — бовтаюсь посередині Тихого океану. П’ять із половиною годин. Мені дуже, дуже пощастило натрапити на людей. Жахливі сонячні опіки.

— Чим же ти їх так розсердив?

— Попросив дозволу написати книгу,— зітхнув Білл.— Справжню.

— Карлотта щось про це казала.

— Так, казала.

— Сказала, що ти працював над літературним романом.

— Працював — це трохи перебільшено.— Білл постукав себе по чолу.— Все і досі тут.

— Про що він?

— Ну, знаєш... Довіра. Дружба. Кохання. Мистецтво. Як важко підтримувати значущі і тривалі стосунки. З сюжетом я не дуже просунувся.

— Він прийде.

— Можливо,— погодився Білл. Посміхнувся.— А може, й ні. Це частина пригод.

Пфефферкорн уперше помітив, що Білл позбавився бороди. Не голився він від самого коледжу.

— Ти теж маєш чудовий вигляд,— сказав Пфефферкорн.

— Дякую, Янкеле.

Під ноги накотила хвиля.

— Тож як вийшло, що ти не переховуєшся, як я?

— Переховувався. Досить довго. Мене знайшли. Вони завжди знаходять.

— І?

— Гадаю, їм не дуже сподобалося, як усе закінчилося, бо мене запросили повернутися. Навіть кинули мені кістку і запропонували писати, що мені заманеться. Життя з нуля.

— Гарна угода.

— Не без пастки.

— Можна було очікувати.

Вони помовчали.

— І в чому вона? — запитав Пфефферкорн.— У чому пастка?

— Вони хочуть, щоб я довів свою лояльність.

Пфефферкорн кивнув.

— Слушно. І як?

— Убивши тебе.

Чайка пронизливо скрикнула і пірнула за невидимою здобиччю.

— Тобі доведеться покинути місто,— сказав Білл. Пфефферкорн не відповів.

— І припини їй телефонувати. Саме так вони тебе і знайшли. Засікли всі місця, звідки ти телефонував, і зробили розрахунки.

Пфефферкорн мовчав.

— Арте? Ти мене слухаєш?

Пфефферкорн підвів на нього очі.

— Що ти їм сказав?

— А ти як гадаєш? Сказав, що зроблю це, і приїхав сюди попередити тебе.

Пфефферкорн не сказав нічого.

— Арте, послухай. Ти маєш поїхати. Скоріше. Сьогодні, якщо можливо.

— А ти що скажеш?

— Скажу, що ти втік.

— Щоб вони мене знову вистежили? Ні, дякую.

— Тоді скажу, що я зробив це.

— Тобі не повірять,— сказав Пфефферкорн.— Пошлють іще когось перевірити.

— Тому ти і маєш поїхати.

— Не хочу їхати. Мені тут подобається.

— Будь розумним. Сідай в автобус.

— Ненавиджу автобуси.

— Їдь кудись далеко. Почни все з початку.

— Ні, дякую.

— Чому, в біса, ти відмовляєшся?