Інна Роміч - Любов у спадок

дерев'яній лежанці, вистеленій сіном. Першої миті їй чомусь здалося, що вона вдома, у Тейнделі — такі тишу та спокій вона могла відчувати лише там. Умиротворення, здавалося, було розлите в самому повітрі цього місця. Як вона тут опинилася? А як же річка, холодна швидка вода, що безжально тягла її на дно? Дівчина пам’ятала свій божевільний стрибок з порому, боротьбу з виром, пам'ятала, як їй руку зсудомило…

Вона почувалася дуже кволою, з натугою змогла відірвати голову від оберемка запашного сіна, яке хтось дбайливо підклав їй під потилицю. Відкинула теплий плед, яким була вкрита, підвелася зі свого ложа й здивовано огляділася навколо. Ні, звичайно, це не Тейндел. Стіни з очерету, обмазаного глиною і мулом, невеличке віконце в даху, під ним — маленьке вогнище в кутку, над яким висів мідний чайничок із пом'ятим боком і зігнутою ручкою. Подекуди крізь щілини в стінах пробивалось яскраве сонце, пересновуючи крихітну кімнату вузькими смугами жовтого теплого світла. Обстановка була проста, але вражала надзвичайна чистота. Підлогу було ретельно виметено, вистелено свіжими травами, на стінах висіли дві в'язки золотавої цибулі та пучки лікарських рослин. Начебто справді вона опинилася в своїй дитячій кімнаті. Тільки стіни там були кам'яні…

Двері, сплетені з вербового пруття, тихенько зарипіли, і в отворі, наповненому яскравим сонцем, з'явилася висока чоловіча постать. Він низько пригнувся, щоб не вдаритися тім'ям об низьку обаполу, і ввійшов до кімнати спиною вперед із чималим оберемком хмизу. Тихо, намагаючись не шарудіти, склав його в кутку та присів біля вогнища.

Еріка злякано вдивлялася в того хлопця. Вона не бачила його обличчя, але в його постаті було щось дуже знайоме. Сухорлявий, високий, чорнявий… Як і раніше, не звертаючи на неї уваги, хлопець низько схилився над вогнищем та заходився дмухати на схололий жар. Видимо, не розрахував, дмухнув надто сильно, здійняв хмаринку білого попелу, який потрапив йому просто в ніс. Хлопець оглушливо чхнув, і Еріка голосно скрикнула — впізнала його.

Шотландець блискавично озирнувся, і його обличчя освітилося щирою радістю. Дівчина з роззявленим ротом втупилася в нього, не в змозі й слово мовити. Далхаузі! О Боже… Вона кволо махнула рукою, відгонячи мару.

— Звідки ти… взявся тут? — нарешті змогла вичавити з себе.

Річард закліпав, не розуміючи, про що йдеться, а по тому закинув голову й зареготав. Він сміявся, втираючи сльози, кумедно трусив головою, ніби вона сказала щось настільки смішне, що втриматися було неможливо.

— Ох… я очікував чогось такого, — пробурмотів він, встаючи з колін і підходячи до неї. — А звідки ти тут взялася, виходить, не цікаво тобі?

Еріка інстинктивно відсторонилася, насторожено дивлячись на нього. У її очах ясно читалися недовіра й острах. Дік широко посміхнувся й невимушено присів на краєчок її лежанки.

— Я радий, що тобі краще. Гарячка майже минулася, — промовив він, мимохідь прикладаючи руку до її чола.

Дотик його прохолодної долоні був приємний, і цей жест вийшов якимось звичним і навіть домашнім.

— Що ти собі дозволяєш? — відразу розлютилася Еріка, по шию натягаючи на себе плед.

Вона розгубилася. Чому він так просто поводиться з нею тут, і що це за дивна хатина? Як вона в ній опинилася?

— Я що, хворіла?

Він кивнув.

— Два дні. Я думав, буде гірше, але ти виявилася міцнішою, ніж здаєшся з першого погляду. Ти що, справді нічого не пам’ятаєш?

— А що я повинна пам'ятати? — вона глянула підозріливо.

— Ну, хоча б те, що я витяг тебе з води, — буркнув Річард і відвернувся.

Еріка вражено витріщилась на нього.

— Ти?! Господи всемогутній, як ти міг це зробити? Адже ти залишався в Бархеді, коли я втекла, — вона замовкла, ошелешена. — Я гадала, мене викинуло на обмілину… О Боже, Дуглас… Нам вдалося відірватися від них?

Дівчина рвучко сіла на лежанці, ніби готуючись негайно кудись бігти. Нещасна її голова відразу пішла обертом. Очі наповнилися невимовним жахом, вона буквально побіліла.

Плечі парубка зігнулися, він якось миттєво посерйознішав і відвів погляд.

— Не бійся, Дуглас нас не знайде, — з якоюсь дивною інтонацією мовив він. — Принаймні, я сподіваюся на це. Він і так втратив забагато часу на те, щоб перебратися через Клайд Лоудерським бродом, тому зараз напевно жене коня до Едінбурга. Не думаю, щоб у нього вистачило розуму знайти це місце. Хоча послати своїх людей у ці краї він міг…

Дік устав, насупився, повернувся до вогнища.

— Виходить, ти думаєш, що Дуглас зараз далеко звідси? — замислено промовила дівчина. — Я бачила, як лопнула линва й пором знесло вниз по річці. Я так боялася, що Чорний лицар зможе переправитися на ньому слідом за мною… О Господи! Линва… це твоя робота?

Вона знову втупилась у нього круглими очима. Шотландець тільки посміхнувся. Це справді він зробив, зрозуміла вона. Він, більше нема кому. А вона, дурна, думала, що линва лопнула сам по собі… Таких випадків не буває.

— Цікаво, ти подумала про це до того, як стрибнула зі своєю кобилою в крижаний Клайд, чи після? — замислено поцікавився Дік, розгрібаючи жар.

Еріка зніяковіла.

— Якщо відверто, після… Тої миті я взагалі ні про що не думала, — зізналася вона.

— Здається, вперше чую від тебе чесну відповідь, — сказав шотландець. — Це втішає. Може, тепер ти нарешті розповіси, чому Дуглас ганяється за тобою по всій Шотландії?

Дівчина тяжко зітхнула й відвела погляд.

— Гаразд… —