Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Ми прийняли рішення. Один з вас спізнився, а інша прийшла рано. Ми зрівняємо час, і ви ввійдете у Ворота разом.

— Але я не хочу, — запротестувала дівчинка.

— Відпустіть її, — заступився за Марику коваль.

— Ворота відкриються для двох або не відкриються зовсім. Якщо вона потрапить у світ живих, ти знову станеш вічним вигнанцем і ніколи не знайдеш спокою, — сповістили охоронці воріт, вирячившись на коваля.

— Але я стільки чекав, коли нарешті звільнюсь від прокляття! Дівчинка викопала скарб. Така була умова, — розгублено мовив коваль.

— Правильно. Але ти не повинен був витягати її з вогню і втручатися у хід долі. Якби не ти, вона не врятувалася б із полум’я. Виходить, ти нічого не втрачаєш, якщо візьмеш її із собою. Іншої нагоди знайти спокій у тебе не буде. Це наше останнє слово. Тепер ти повинен сказати своє, — твердо заявили грифи.

— Я так довго чекав на це, — зніяковіло сказав коваль і відвів очі, соромлячись дивитися на дівчинку.

Це був недобрий знак. Марика відступила на крок, але втікати було нікуди.

— Я не можу більше тинятися неприкаяним. Ти навіть не уявляєш, як це важко, не мати спокою. І зрештою, ти сама винна. Навіщо ти пішла за мною, — продовжував бурмотіти коваль, намагаючись знайти виправдання вчинкові, на який він уже зважився.

Марика зрозуміла, що потрапила в ще більшу халепу.

— Ти не можеш зробити цього. Адже ти врятував мене. Ти не такий, як раніше. Ти більше не кат! — у розпачі крикнула дівчинка.

«Кат… кат… кат…» — повторила луна й стихла вдалині.

Це слово, наче гострий ніж, вкололо коваля в самісіньке серце. Він упав на коліна, затулив обличчя руками й заволав:

— У мене немає вибору!

Кров охолола у дівчинки в жилах. Невже вона помилялася, вирішивши, що коваль змінився? Прийшов час платити за свою довірливість.

— Я хотів очиститися, але в мене немає вибору, — повторив коваль.

— Ні. Це в мене немає вибору. А в тебе — є. Ти можеш стратити мене, і тоді так і зостанешся катом, — презирливо сказала дівчинка.

Коваль довго мовчав, а потім ледве чутно мовив:

— Пропустіть її. Нехай собі йде з Богом.

Стерв’ятники витягнули шиї, ніби хотіли краще роздивитися мовця.

— Це твоє остаточне рішення? — запитали вони.

— Так.

— Тобі більше ніколи не знайти пристановища! — вигукнули грифи.

— Знаю, — відповів коваль.

— Ти будеш одвічним неприкаяним привидом, — віщували сторожі Воріт.

— Пропустіть її, — повторив коваль і затулив вуха, щоб не чути спокусливих умовлянь.

— Це було твоє рішення. Вона може йти, — прогриміло над зводами арки.

Навіть глухий почув би невідомий потужний голос.

На відстані зайнялося сяйво, зовсім не схоже на те, що Марика бачила колись. Воно не випромінювало ні радості, ні спокою, а просто мерехтіло, наче вказівна зірка, даруючи надію.

— Спасибі. Я буду молитися за тебе, — сказала дівчинка.

— Іди. Я слабкий. Мені важко втриматися від спокуси потягти тебе за собою, — махнув рукою коваль.

Арка здригнулася, сіре марево огорнуло велетенські скелі. Вони повільно осідали, стаючи усе нижчими й перетворюючись на дим. На очах у коваля виступили сльози. Ворота смерті йшли в небуття. А на нього чекало довічне блукання у мороці. Арка вже майже зникла, коли згори раптом ударив яскравий промінь. Затріпотіли крила. Чорні грифи вибухнули, розлетівшись навсебіч сліпучими іскрами. Це тисячі білосніжних голубів злетіли вгору. Замість антрацитових воріт перед ковалем розлилося блакитне сяйво, за яким поблискували води Лети, ріки забуття.

— Що це? — вражено запитав він.

— Йди сюди. Ти пройшов випробування, і Ворота відкриті для тебе, — сказав Голос.

— Випробування? Що за випробування? — не зрозумів коваль.

— Так. Ти віддав найдорожче, щоб урятувати дівчинку, і спокутував свої гріхи. Ти більше не кат.

Коваль ступив за ворота, де на нього очікував човен. Він не озирнувся. Усе минуле залишилося для нього позаду. Човен відплив і загубився в блакитному сяйві.

Марика дивилася йому вслід, доки той не зник у сяючій далечіні. Від яскравого світла очі наповнилися слізьми, як буває, коли дивишся на сонце. Дівчинка замружилася, щоб утерти сльози, а коли знову відкрила очі, побачила, що навколо все змінилося.

Віщунка жадібно дивилася на пожежу. Полум’я злітало високо угору, розбризкуючи жовтогарячі іскри. Багряні відблиски вогню грали на обличчях людей, ніби ті були забруднені кров’ю.