Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

Під охороною двох рот добре озброєних кірасирів, посланих по неї дбайливим татом, принцеса верталася з пронизаного золотим сонцем веселого й прекрасного Тюрінзького лісу, де в солодкій безжурності прожила два літні місяці в домі свого дядька, графа Матіаса Костобока фон Плауена. І раптом у долині річки Гери, поблизу Арнштадта, на її ескорт напала солдатня сумнозвісного Вальдштейнового генерала Голька, прозваного Однооким Чортом: Вальдштейн послав його до Саксонії з недвозначним наказом, щоб він поводився там гірше, ніж диявол. Так герцог хотів помститись Саксонії за недавню спустошливу окупацію Чехії, а крім того сподівався, що цим каральним наскоком поставить на коліна саксонського курфюрста й примусить його розірвати союз зі шведським королем.

Зайнята плетінням вовняних напульсників для стражденних протестантських воїнів — це така робота, що не встигає набриднути, поки скінчиш, казала вона про свій доброчинний подвиг, та ще й дає приємне почуття, ніби робиш щось корисне, — принцеса, байдужа до красот природи, які пливли перед її гарними юними очима, карими з золотою іскринкою, була так беззастережно певна безпеки та недоторканності своєї витонченої, хоча й трохи худуватої сімнадцятирічної особи, що спочатку навіть не усвідомила серйозності цієї пригоди, а коли почула стрілянину, брязкіт зброї та крик, то подумала тільки, що то вояки з її ескорту «знову проганяють якусь потолоч» — приблизно так вона формулювала подумки свій здогад. Довгонога, пласка спереду й ззаду, але жвава за двох козенят і розумна та кмітлива за двох святих Катерин, принцеса Еліза була дівчина вельми симпатична. Вона зрозуміла, що діється серйозне, аж коли у віконце її карети заглянув командир кірасирів, блідий і поважний:

— Будьте мужньою й не лякайтеся, принцесо, але на нас наскочило вороже військо, й наші вже тікають. Єдине, що я можу зробити для вас, — це допомогти вам уникнути найгіршого: збезчещення, неминучого, коли ви попадете жива в руки чужим воякам.

Він показав принцесі набитого пістоля, якого держав у правій руці, й спитав:

— Ви бажаєте, щоб я застрелив вас негайно, чи волієте відібрати собі життя власного рукою?

— Дайте-но сюди, — сказала принцеса й простягла руку.

— Обережно, пістоль набитий! — застеріг офіцер, віддаючи їй зброю.

— І курки зведені? — спитала принцеса Еліза.

Офіцер підтвердив.

— І можна вистрелити двічі?

Офіцер знову притакнув:

— Тут є дві цівки й два курки. Глядіть, не натисніть обох зразу. Аж коли по першому пострілі будете ще жива, тоді натискайте другий курок.

Тільки-но офіцер це сказав, підлетів п’яний від крові кіннотник із полку генерала Голька й розвалив йому шаблею голову, так що офіцер назавжди відвоювався; сподіваймося, йому легко вмиралось, бо його втішала свідомість того, що він устиг подбати про врятування принцесиної честі.

Тим часом візничий Елізиної карети, маючи для цього більш ніж поважні підстави, зупинив коней, і в віконці, до якого щойно зазирав командир ескорту, тепер повержений у пилюку, з’явились огидні пики двох солдатів. Зрікшися всіх моральних гальм, вони позбулися й усього людського. Побачивши Елішку, обидва хижо захихотіли й сказали щось неподобно-цинічне про її зовнішність — на щастя, зовсім незрозумілою мовою, Вальдштейн-бо вербував військо в усіх країнах Європи, навіть на Британських островах. Умить вони сплигнули з коней, відчинили дверцята й удерлись до карети.

Настала ідеальна хвилина для того, щоб учинити так, як уявляв собі шляхетний командир принцесиного ескорту, тобто приставити пістоля до своїх дівочих грудей, що не були, коли придивитися ближче, такі вже плескаті, як могло здатися поверховому спостерігачеві. Та де там! Еліза, більше розгнівана, ніж налякана нахабством солдатів, крикнула на них по-німецькому, хоч вони явно були чужинці.

— Чого це ви сюди лізете, лайдаки?

Не чекаючи відповіді, вона натисла перший курок і застрелила першого солдата, а тоді натисла другий і вбила його товариша. А коли на їхньому місці зразу з’явився третій і повівся ще нахабніше, Еліза, не маючи кращої зброї, вхопила плетільні дротики і вгородила йому в очі. Саме в ту мить їй здалося, наче хтось хльоснув її дубцем по правому передпліччі. Вигляд цівочки власної крові, що потекла з рукава, був її останнім зоровим враженням, а скавуління чоловіка, осліпленого її дротиками, ляскіт пострілів і крик багатьох чоловічих горлянок, що звучав ніби «Рятуйся, хто може», — останнім слуховим враженням, бо вона зомліла.

— Господи! І що ж було далі, донечко? — спитав, турботливо стискаючи їй обидві руки, сивоусий герцог Георг фон Ліндебург зі сльозами на очах, коли на другий день Еліза, врятована й повернена під його опіку, дійшла до цього вельми цікавого місця в своїй розповіді.

— Не турбуйтесь і не бійтесь, таточку, — відповіла вона. — Адже бачите — я жива-здорова, як не рахувати оцієї дбайливо перев’язаної рани на руці: вона вже гоїться і страшенно свербить під пов’язкою.

— Хай свербить, а ти, гляди, не чухай, донечко, — сказав герцог. — Досить постукати по сверблячому місці кінчиком середнього пальця.

— Гаразд, татусю, воно вже не свербить.

— От і добре. А тепер швидше кажи, що було далі й чим скінчилось.

— Як бачите, татусеньку, не сталось нічого лихого й усе скінчилося добре, бо мене врятувала рука найшляхетнішого й найвідважнішого, дужого й прекрасного, мов ангел помсти, доброго, чесного, великодушного, морально бездоганного, мудрого, освіченого, світського, чистого…

— Спинися, донечко, спинися! — вигукнув герцог. — І, замість громадити синоніми, скажи, хто той рицар, що, як ти кажеш, урятував тебе в останню хвилину.

— Його ім’я незвичайне, як і сам він, — сказала принцеса Еліза. — Звуть його Петер Кукан фон Кукан.

— Ох! — вигукнув герцог і заплющив очі, щоб приховати раптову думку, що блиснула у нього в голові.

— Це новочасний Робін Гуд, — вела далі Еліза, — проводир так званих веритаріїв, що літають по всій Німеччині, як ангели справедливості й помсти, і люди моляться до них, як до своєї останньої надії. А втім, нащо я маю все