Володимир Нефф - Перстень Борджіа

хотів би повернутися туди, де народився, — зауважив паша Абедін. — Бо народився я в такому собі малесенькому сільці неподалік від Лодзі, серед мочарів, і коли пригадую щось із свого дитинства, то ці спогади нічого не варті, приміром, як ходив по вузенькій стежинці з батьком у Лодзь на базар, а через ту стежинку стрибали зелені жаби з брунатними плямами на спині; отож скажіть–но мені, вельможність, навіщо людині згадувати зелених жаб з брунатними плямами на спині? Тому я й радий, що влаштувався тут і що мені більш–менш живеться добре — себто жилося б, якби не було того нещасного Абдулли, Знання Його Величності, котрий залюбки нас усіх доведе до злиднів, аби лише здобути кошти на закупівлю гармат і рушниць.

— Як це, — здивувався пан д’Анкетіль. — Я вважав, що ви з радістю йдете на ці фінансові пожертвування і що Абдуллу у ваших колах дуже поважають і навіть люблять.

Паша Абедін беззвучно засміявся.

— Поважають і навіть люблять! — вигукнув він. — Щоправда, султан його любить, бо втішається тією балаканиною, а Ібрагім, генерал яничарів, є його приятелем з дитинства, до того ж цьому бовдурові все одно, спати на голій землі чи на пухових перинах; але інше панство? Абдулла посягнув на їхні маєтки, а вони мають його за це любити? Чи ж бачив хтось у житті подібне?

— Я радий це чути, радий, що його не люблять, — сказав пан д’Анкетіль. — Саме він є предметом тієї бюрократичної чортівні, яка так розлютила мене і на яку я скаржився вам: я щойно отримав письмове розпорядження з Франції поширити новину, що Абдуллу, котрий бозна–як дістався до Парижа, схопили і стратили.

— Не може бути, — підскрчив паша Абедін.

— Чому? — запитав пан д’Анкетіль.

— Неможливо, — відповів паша Абедін. — Чому це ваша вельможність має поширювати новину про те, чого не сталося, бо не могло статися?

— Чому не могло статися? — роздратовано озвався пан д’Анкетіль.

— Тому що це було б надто чудово, — сказав паша Абедін.

— Чудово чи ні, але це сталося, — мовив пан д’Анкетіль. — Ось написано чорним по білому. Вони хочуть, щоб ця новина розлютила турецькі урядові кола якнайбільше — щоб я наголосив, що Абдуллу катували і стратили без суду, бо не довели жодної провини. Одне слово, я маю чинити так, щоб султан так само без суду наказав посадити мене на палю, і все це задля ідіотської ідеї якогось вошивого капуцина, який ніколи не бачив живого турка.

Пан д’Анкетіль знову розлютився.

— Повторю ваші слова, ваша вельможність: бозна–як дістався до Парижа, — сказав паша Абедін. — Але як він міг бозна–як дістатися до Парижа? Хіба людина може бозна–як дістатися до Парижа?

— Не знаю, — відповів пан д’Анкетіль. — Але він мусив туди дістатися, якщо про це пише отець Жозеф.

— А може, просто переплутали ім’я? — поцікавився паша Абедін.

— Навряд, бо наш шевальє де ля Прері, який добре знає Абдуллу, саме в Парижі й напевно впізнав його. A propos: коли ви бачили це ваше Знання Його Величності востаннє?

— Так, так, я лише тепер усвідомив, що Знання Його Величності уже давно не з’являлося при дворі, — потвердив паша Абедін. — Ми гадали, Абдулла знову десь щось реформує. Він би постійно щось реформував. Реформи — це його справа.

— А він, як видно, замість того поїхав у Париж, де на нього чекав кінець, — завершив пан д’Анкетіль.

— Чи можу я прочитати письмову звістку про цю подію? — запитав паша Абедін.

Пан д’Анкетіль мовчки подав йому листа отця Жозефа, і паша Абедін, надівши свої сильні окуляри, почав вивчати цей документ, голосно цмокаючи й похитуючи головою.

— Що ви на це скажете? — озвався пан д’Анкетіль, коли паша Абедін дочитав і, опустивши руки з листом униз, задивився кудись у далечінь.

— А що я маю казати? — відповів він питанням на питання.

— Ви все–таки ліпше знаєте турецькі стосунки, — мовив пан д’Анкетіль. — Що ви мені порадите робити?

— Що робити? — перепитав паша Абедін. — Тепер не залишається нічого іншого, як подбати про поширення такої новини. А це ви вже можете вважати виконаним, повідомивши мене, вашого gehorsamster Diener[43]. Отож вам досить написати султанові короткого листа зі співчуттям, якого він має отримати вже завтра вранці. А тепер прошу вибачити, сьогодні мені ще треба зробити кілька візитів.

Так розійшлися, навіть не торкнувшися карт, приятелі.

Наступного ранку було засідання Великої Ради.

Батько прекрасної Лейли й тесть Абдулли історик Гамді, що пішов до сералю, як уже звик останнім часом, у зношеному залатаному халаті, зі старим вицвілим тюрбаном на голові, стривожився відразу, як тільки потрапив до зали засідань, бо зауважив, що, крім нього і сивого візира, всі інші високі сановники, що сиділи у середині зали, як і переважна більшість присутніх чаушів, поприходили вичепурені, у дорогому одязі, прикрашеному коштовностями. «Щось трапилося, а мені знову нічого не сказали», — міркував Гамді, і його серце тріпотіло від ляку, сповнюючи млостю. Справді, паша Абедін минулого вечора, покинувши дім пана д’Анкетіля, встиг зробити багатенько візитів, а відвідані ним пани, у свою чергу, ще більше, отож про смерть Абдулли довідалися усі придворні від найвищих до найнижчих, за винятком тих, що слушно чи неслушно вважалися запроданцями і виплодками Абдулли, таких, наприклад, як Гамді–історик, тесть Абдулли, чи старезний великий візир, який не мав власної думки й любив усе, що любив султан, і ненавидів усе, що заперечував султан. Ці бідолахи, так само як учений історик Гамді, прийшли на засідання у своєму удавано жебрацькому одязі. Той, Для Якого Немає Титулу, Відповідного Його Гідності, як завжди, не знав нічого, а найнебезпечнішого для всіх наймита Абдулли, генерала Ібрагім–агу, себто Франту Ажзавтрадо–дому вчора терміново послали