Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

ж не холопка пана Клесінського. Тому йому й діла до мене немає, — відповіла Оксана. — Тут оселитися мені дозволив його покійний батько, пан Микита, Царство йому Небесне. Він дуже добрий до людей був. Коли його не стало, пан Клесінський не заперечував, щоб я залишилася жити тут. Ось так. А ким ти доводишся йому? Я чула, що родичкою.

— Ні, я йому ніхто. Мене восени привіз Тимофій, його брат, — Орися замовкла, не знаючи як далі розповідати про себе.

— А! Отже, пан Тимофій! Ох, як шкода, що він тут не живе постійно. Ось уже хто справжній шляхтич! А ти йому хто? Наречена? — усміхнулася Оксана.

Орися кивнула.

— Ніби наречена, а ніби й не зрозумій хто, — зітхнувши, додала дівчина.

Оксана помовчала, обдумуючи почуте, а потім усе ж запитала:

— Невже пан Тимофій із тобою погано вчинив? Ніколи не подумала би, що він може скоїти безчесний учинок.

— Та ну що ти! Ні, звичайно ж ні! — зніяковіла Орися. — Просто... — несподівано дівчині захотілося виговоритися. Незважаючи на прихильність Михайлика, Кшисі, інших челядників, Орися була самотньою, їй ні з ким було навіть поговорити про те, що засмучувало. Тому дівчина, не замислюючись, розповіла Оксані про себе все: від першої зустрічі з Тимофієм до вчорашнього освідчення його брата. Але, вірна обіцянці, яку дала коханому, дівчина промовчала про повстання.

Оксана уважно, не перебиваючи, слухала її розповідь. Жінка зрозуміла, що дівчині треба виговоритися, адже від неї не сховалося засмучене обличчя гості. Не менш дивним був її візит без супроводу челяді.

— Ось що мені тепер робити? — запитала Орися, закінчивши свою розповідь.

Оксана зітхнула: що робити дівчині, затиснутій між двох вогнів? Повернутися додому — не можна, а залишатися тут — ще гірше.

— А чому ви не повінчалися з паном Тимофієм? — запитала Оксана. — Адже це можна було влаштувати без особливих перешкод.

— Тимофій хотів улаштувати пишне весілля, щоб усе за звичаєм було. З моїм батьком хотів помиритися. Тому й відклав весілля до найкращих часів, — зітхнула дівчина. — Та й не знав він і не допускав, що все так обернеться.

— А хіба в тебе немає родичів, які зможуть прихистити? — запитала Оксана.

— Ні. Нікого я не маю, окрім Тимофія, батька й сестричок.

— А чому тобі не оселитися в монастирі? Черниці приймуть і знатимуть тебе під ім’ям панни Клесінської, а не під справжнім. Якщо твій наречений досі шукає тебе, то питатиме інше ім’я. А до келій дивитися жінок його не пустять. Та й саме ім’я Клесінських тут занадто відоме, тож на тебе ніхто не подумає, що ховаєшся. Гадатимуть: панночка побожна або хоче постриг прийняти. А коли пан Тимофій повернеться, то забере тебе.

Орися задумалась. Дійсно, а що заважає їй перебратися жити в монастир? Вона назветься іншим ім’ям і спокійно чекатиме повернення Тимофія.

— Твоя правда! Я так і зроблю! — зраділа Орися.

Знахарка всміхнулася. Жінки ще трохи погомоніли, а потім Орися зібралася йти.

— Чи можу я приходити до тебе, поки не поїду? — запитала дівчина.

— Я лише радітиму твоєму товариству, панночко! — усміхнулася Оксана.

Тепло попрощавшись зі знахаркою, Орися пішла додому. Уперше на серці в дівчини було легко і спокійно. Вона радісно помітила, що в повітрі запахло весною, що десь по-весняному щебече пташка, а сніг став м’який і пухкий. Повернувшись у маєток, Орися попрямувала до Клесінського.

Пан Матвій власноруч годував своїх мисливських соколів. Із задоволенням він дивився, як чудові птахи хапають шматочки сирого м’яса й вимагають ще. Це були його улюбленці. Не раз вони вправно били для нього дичину, не раз сусіди заздрили йому через цих соколів.

— Пане полковнику!

Матвій озирнувся й побачив Орисю. Дівчина стояла у дверях, опустивши очі. Клесінський скинув брови. «Невже вона вже все обдумала? Навряд чи! Імовірно, прийшла чогось попросити», — подумав він, а вголос холодно запитав:

— Я слухаю тебе, панно.

Орися трохи помовчала, а потім, зібравшись із духом, сказала:

— Я вирішила пожити в монастирі, доки не повернеться Тимофій, тому прошу тебе дати мені можливість туди доїхати.

Клесінський нічого не відповів, тільки насупився. Він узяв шматочок м’яса і простягнув його соколу. Хижий птах схопив їжу й умить проковтнув, потім затріпотів крилами, по черзі поглядаючи то одним, то іншим світло-бурштиновим оком на свого господаря, випрошуючи ще.

— Досить, мій дружечку, досить! — несподівано тепло й лагідно сказав Матвій. Чомусь соколи, коні й мисливські собаки набагато частіше випробовували на собі його ласку, ніж рідний син.

— Ти нікуди не поїдеш, моя пташко, — спокійно сказав колишній козацький полковник, відмиваючи руки в тазу й витираючи їх вишитою серветкою. Потім він незворушно почав надівати свої персні.

— Але ти не можеш мене тут утримувати проти моєї волі! — вигукнула Орися.

— Можу. Я відповідаю за тебе. Не забувай про це, — ще спокійніше відповів Клесінський, не дивлячись на дівчину.

— Бачу, як ти за мене відповідаєш перед своїм братом! — зло промовила Орися.

— А ти не на те дивись, моя радосте! — глузливо відповів їй Матвій. Він повільно наближався до Орисі, високий, на голову вищий за дівчину, гарний, незважаючи на роки. Підійшовши, Клесінський витончено обперся на одвірок і єхидно подивився на дівчину.

— Пане полковнику, що я тобі зробила, що ти так наді мною знущаєшся? — Орися починала злитися. Її обурило те, як Клесінський із нею поводиться.

— Я навіть ще не починав! Орисю, ти нікуди й ніколи звідси не поїдеш. Нічого тобі робити в монастирі — там тебе швидко знайдуть і повернуть додому. А тут ти можеш почуватися в безпеці.

—