Степан Андрійович Бандера - Перспективи Української Революції

перед еміграційними експонентами московського імперіялізму було б немалозначною прислугою для нього з боку американської політики. Цього жадають від неї московські еміграційні кола, і це вона старається зробити, щоб з'єднати собі симпатії москалів.

Американські керівні кола вже мусіли усвідомити собі, що в межах СССР діють тільки національно-визвольні, протибольшевицькі революційні рухи поневолених Москвою народів, передусім же українського народу. Натомість немає там жодного московського протибольшевицького руху, який провадив би активну революційну боротьбу. Серед московського народу існують тільки протирежимні настрої, що бажали б собі зміни комуністичної системи, але які не думають ставати на шлях революційної боротьби. А проти імперіялістичної політики й експансії СССР нема в москалів навіть опозиційних настроїв.

Американська концепція боротьби з большевизмом потребує, щоб існував активний протибольшевицький рух московського народу. Вона бачить для цього найкращу, а, може, і єдину можливість в тому, щоб існуючі національно-революційні рухи підвести під знам'я російського протирежимного руху. Американці сподіються, що, може, таким чином вдасться розбудити і серед москалів якісь протибольшевицькі сили й дії. А принаймні, може, вдасться створити зовнішнє враження, що в СССР існує російський протибольшевицький рух, в якому йдуть пліч-о-пліч і москалі, і українці, й інші національності. Це є другий головний мотив американської концепції одного спільного протибольшевицького фронту народів СССР, фронту москалів і поневолених Москвою націй.

Третім мотивом тих намагань є бажання концентрувати всю енергію активних і потенціяльних протибольшевицьких сил у межах СССР на єдиній цілі: знищення большевицького режиму і системи. Для цього американці хочуть елімінувати все те, що є, чи може бути предметом конфлікту поміж різними такими силами, а що спрямовує їх протибольшевицькі прагнення до різних, часто протилежних, позитивних цілей та унеможливлює одностайну, скоординовану боротьбу. Для американської політики — переборювання большевизму найлегшим способом і найменшими жертвами — було б побажання, щоб усі активні й потенціяльні протибольшевицькі сили в СССР мали тільки одну ціль — усунення большевизму. Тоді було б найлегше створити один фронт. Але по-скільки сама неґативна мета ніяк не вистачає і не може бути відповідною пружиною боротьби, то позитивні цілі всіх сил повинні бути узгіднені. Це ж узгіднення, за американською концепцією, має полягати в тому, що всі народи мусять підкорити свої національні цілі московським імперіялістичним вимогам, бо американцям залежить в першу чергу на приєднанню москалів, а ці не зрезиґнують з імперіяльної позиції.

Такі, за нашою оцінкою, головні мотиви американської концепції втиснення національно-визвольних рухів поневолених Москвою народів у рамці російського протирежимного фронту. Вони, буцімто, обосновані американською політичною рацією і достроєні до основного пляну політики США супроти СССР. Американські політичні кола, приймаючи таку концепцію, можуть мати на увазі максимальне і мінімальне її здійснення. Мінімум полягало б у тому, що хоча б проведення згаданого пляну й не давало жодних силових і дійових вислідів в активній протибольшевицькій боротьбі, то все таки бодай за кордоном існували б такі твори, які викликали б враження, що діє якийсь російський протирежим-ний фронт, в якому об'єднані всі антибольшевицькі сили в СССР. Цим мала б послуговуватися американська політика у своїй тактиці супроти СССР, як теж у мобілізації цілого Заходу проти большевизму в з'ясованому вище американському пляні. Мовляв, іде про боротьбу тільки з самим большевизмом, а не з Росією, і сам московський нарід стане по боці Заходу.

Але дотичні керівні кола США, які відповідають за прийняття американською політикою такої концепції, мабуть, цілком не враховують її негативних ефектів. При цьому вони поступають саме так, а не інакше зовсім не в наслідок невірної оцінки національно-визвольних рухів, поневолених Москвою народів. Діють вони так тому, що для американської політики цілком байдужі цілі, за які змагаються ці народи, її цікавить тільки сама боротьба, кількісний ефект цієї боротьби в сучасному і її потенціяльні можливості в майбутньому, як чинник, що якоюсь мірою зменшує чи паралізує большевицькі сили. При цьому національно-визвольні рухи трактується як фактор уже існуючий, здетермінований, який не має вибору і в кожному випадку та при всякому укладі міжиа-родніх сил активно боротиметься проти большевизму. Ані про існування цього фактора, ані про протибольшевицьке наставлен-ня не треба дбати, бо інакше й не може бути. А московський протибольшевицький революційний рух треба щойно створити, і для цього треба добре попрацювати.

Так само невластивою мірою важиться ефективність протибольшевицької боротьби національно-визвольних рухів й уявного московського протирежимного спротиву. Суґестивно діє порівняння од-ноцілого масиву московського народу з роздрібленим, складним образом поневолених Москвою народів. Порівнюють ролю москалів й інших національностей у цілій структурі російської імперії, і це порівняння невідповідне переносять у площину протиболь-шевицької боротьби. Мовляв, як москалі створили і тримають імперію, так само спрямування їх до активної боротьби з большевизмом відразу довело б до падіння цього ж большевизму. А боротьба українського й інших немосковських народів має тільки периферійне значення, як у територіяльному, так і в структурному відношенні.

Маємо справу з очевидним перемішанням наявних фактів з нереальними мріями, що доводить до найбільш парадоксальних концепцій. Діється так лише через загальне нерозуміння дійсного стану в кордонах російської імперії та під впливом баламутства, що його пляново й систематично поширюють усі москалі серед чужинного світу.

Але коренем усіх помилок американської політики і плянів супроти СССР є теза, що московська нація, московський імперіялізм і большевизм — це три окремі, а не органічно зрослі з собою явища, що ворогом для всіх інших народів є сам большевизм і що в боротьбі проти нього можна мати московський нарід за союзника.

ВІДКРИТІ КАРТИ

Третя з черги стаття Степана Бандери на тему проросійської тенденції в американській політиці 1950-их років, щільно пов'язується з двома попередніми. Вона надрукована в тижневику «Український Самостійник», Мюнхен, рік вид. III, ч. 46/147 з 9. 11. 1952 р.

* * *

Проросійська тенденція теперішньої американської політики в холодній війні з СССР назовні арґументується головно бажанням з'єднати в один фронт усі протибольшевицькі сили. Якіцо б цей мотив насправді переважав, то відповідні старання повинні б зосереджуватись на підсилюванні й координації таких діючих протибольшевицьких сил і акцій, які відзначаються найбільшою потенцією і динамікою та які можуть творити спільний фронт, з уваги на співзвучні цілі в боротьбі проти спільного ворога. Такими природними союзниками є народи, які борються з московсько-большевицьким поневоленням за свою національно-державну самостійність і не мають одні проти одних неприязних намірів.

Тим часом американська акція на цьому відтинку ставить виразну межу поміж визвольними змаганнями т. зв. сателітних країн, які попали під московське панування в останній світовій війні, і такими ж самими визвольними змаганнями народів давніше поневолених Москвою. Одна