Степан Андрійович Бандера - Перспективи Української Революції

і настрої є проти самого режиму, проти комуністичного ладу і системи, а не проти національно-політичного поневолення інших народів. Різні еміграційні московські партії й організації, при своєму декляративному протибольшевицькому наставленні, свою фактичну діяльність зосереджують на поборюванні українського самостійницького руху. Таким чином, коли йде про втримання московської імперії, вони змагають до того самого, що й большевики і доповняють їх роботу там, де не сягають большевицькі руки. В цьому існує фактичний поділ ролі між дова ривалізуючими формами московського імперіялізму.

Повторюється історія 1917–1920 років, коли-то білі і червоні московські сили, не зважаючи на найбільшу взаємну ворожнечу, однаково звертали свої головні сили на знищення самостійности України та інших відновлених національних держав. Денікін узяв усю поміч західніх держав, призначену на боротьбу з большевизмом, і повернув її головним чином проти Українських Армій, що стояли в боротьбі з цим же большевизмом. Так само тепер московські імперіалісти на еміграції, під формою протибольшевицької акції і спільного фронту, намагаються захопити під свій вплив політику західніх держав на цьому відтинку та скерувати їх акцію на єдинонеділимські рейки, на шкоду визвольним змаганням України та всіх поневолених Москвою народів. Вони намагаються зіпхнути справу державної самостійности України з політичного обрію й утвердити у світовій політиці переконання, що нібито суттю цілого протибольшевицького змагання є тільки справа усунення комуністичного режиму і системи, а самозбереження московської імперії не підлягає жодній дискусії.

Українська самостійницька політика мусить зробити належні висновки з того факту, що в московському таборі існують тільки сили крайньо ворожі справі державної самостійности України, і що під цим оглядом надалі маємо справу з одностайним фронтом большевиків й антикомуністичних московських імперіялістів. В такій ситуації кожне намагання звести українську політику до спільних позицій з московськими антирежимними силами є рівнозначне з намаганням довести до капітуляції українських визвольних змагань перед московським імперіялізмом. Будь-які зв'язки з ворогом на такій плятформі капітулянства були б злочином національної зради.

Як по московському боці немає інших діючих сил, тільки ім-періялістичні, що найбільш ворожо ставляться до визвольних змагань України й інших народів, так само з нашого боку супроти них може бути тільки одна постава: відпір і боротьба. Боротьба з Москвою, з большевизмом і з кожною іншою формою її загарбницького імперіялізму, аж до повного визволення, поки московська нація не виречеться своїх намагань поневолювати Україну й інші народи та не погодиться жити з ними в мирних взаєминах, на засаді пошанування самостійности і всіх прав кожного народу. А до того часу, поки в московському таборі не виступлять неімперіялістичні сили з такою програмою і не почнуть діяти по лінії позитивного ставлення до головних цілей визвольної боротьби України й інших поневолених народів — доти не може бути спільної мови з жодними московськими чинниками.

ПЕРВОРОДНИЙ ГРІХ ПРОРОСІЙСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ

У цій статті, друкованій в часописі «Український Самостійник», Мюнхен, рік III, ч. 44/145 з 26. 10. 1952 р., і в часописі «Гомін України», Торонто, рік V, ч. 45/181, Степан Бандера розглядає головні мотиви й цілі проросійської концепції в американській політиці. Порівняй статті: «Третя світова війна…» та «З москалями нема спільної мови».

* * *

Українська самостійницька політика за кордоном зустрічається з щораз виразнішими й сильнішими намаганнями американських політичних чинників звести визвольні змагання України й інших підсоветських народів на сприємливі для московських імперіялістів шляхи, з'єднати їх в одну політичну, дійову й організаційну цілість з московськими протирежимними, але імперіялістичними тенденціями. Щоб належно зрозуміти суть цих намагань, мусимо розглянути головні мотиви й цілі такої проросійської концепції в американській політиці, а не тільки займатися її частинними кокретними проявами, які виринають в поточному розвитку подій. При цьому можемо займатись тільки такими мотивами й цілями, які знайшли право громадянства і свою питому вагу в американській політичній думці, хоч обосновуються раціями американської політики. Натомість мусимо поминути різні тенденції, що в американській політиці діють поза лаштунками, а які використовують цю політику для своїх власних, прихованих цілей, хоча б фактичний вплив цих позалаштункових тенденцій був дуже значний.

Головним джерелом домінуючої в американській політиці проросійської концепції є теза, що боротьба з большевизмом у світовому маштабі має бути боротьбою з самим большевицьким режимом, з його суспільно-державною системою та з його дальшою експансією, а в жодному разі не може бути боротьбою проти Росії як імперії, ані проти московської нації. Навпаки, боротьба з большевизмом має принести Росії визволення від внутрішніх оков та забезпечити дальше збереження імперіяльної позиції московської нації. Тому московський нарід повинен відвзаємнювати приязне відношення Америки до нього, не боронити большевицького режиму, а піднятись проти нього в союзі з західніми народами. Ворог — це сам большевизм, як режим і система. Московська нація для Америки — не ворог, а друг. Так само для інших народів, як поневолених в СССР, так і для дальших загрожених сусідів, московська нація — за цією концепцією, — не поневолювач ані напасник, лише також жертва большевицького режиму.

До московського імперіялізму ця концепція застосовує дві різні мірки, залежно від територілльних меж його дії. В кордонах з-перед другої світової війни — він сприємливий і справедливий, російська імперія в цих кордонах — непорушна, і приналежність численних немосковських народів до неї має бути збережена. Натомість дальша ескпансія Москви й большевизму, що сталася після цієї війни, як і підготовлювана на майбутнє — це вже властивий імперіялізм, якому конечно покласти край.

Таке ставлення американської політики супроти московського імперіялізму випливає з усвідомлення того, що він захоплює цілу московську націю. Тож намагаючись здобути для себе симпатії, американські кола хочуть по змозі якнайбільше респектувати її імперіялістичні прагнення. Ціною в цьому має бути доля народів давно поневолених Москвою.

Большевизм дає найбільші успіхи московському імперіялізмові, він же ж сам є його найдосконалішою формою. І кожна спроба ривалізувати з ним у цьому відношенні цілком безнадійна. Зате єдинонеділимська концепція американської політики намагається заграти іншим атутом. Мовляв, вона доведе до того, чого не досягнув ані царський, ані большевицький режим, а саме, що визвольні протимосковські рухи поневолених народів самі, добровільно скапітулюють перед московським імперіялізмом, який виступає під американським омофором, зречуться своїх самостійницьких цілей і залишуться в складі російської некомуністичної імперії.

Московський імперіялізм уже має у своїх кігтях Україну й інші народи, тут йому вже нічого віддавати. Але йому досі ніяк не вдалося зламати самостійницьких змагань цих народів, в першу чергу українського. Навіть большевизм приневолений робити їм бодай сповидні поступки, виставляючи як приману форми т. зв. совєтських соціялістичних республік і їх добровільного союзу. Тож доведення до капітуляції самостійницьких рухів