Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

Уже смеркало. Кадет й оба вояки були дуже втомлені і Біґлер не дуже противився, коли Швейк запропонував, щоби вступити на відпочинок до поблизької хатини побережника.

Старий побережник прийняв гостей увічливо і сказав, що сюди перейшло позавчора і вчора багацько нашого війська.

— Останні москалі втікли звідси перед чотирма днями.

Для гостей приготовлювано якусь невибагливу вечерю. Побачив це Швейк і пішов до кухні, загрів баняк окропу і став парити курята.

Побачивши це, кадет відчув голод ще більше, а рівночасно якимсь прихильним оком поглянув на Швейка.

— Говорив я вам, пане кадете, що вас не залишу в біді, — сказав Швейк. — З цих курок заварю годящого росолу, а курята спечу. Добре, що ми не стріляли до тих москалів, бо були б спізнилися з вечерею.

Дві курки і троє курят зникли за малу хвилю в ротах кадета Біґлера і двох вояків. Решта троє курят завинув Швейк у шматину і сховав у наплічник.

По ситій вечері всі три помандрували дальше.

На шляху був тепер ще більший рух, ніж учора. Військо йшло цілими лавами вперед. Наша трійця стрінула по дорозі польових жандармів, які на запит відповіли:

— Ваш батальйон? Вчора був у Смотині, але де сьогодні він є — цього не знаємо.

Кадет випитався докладно, де лежить те село, бо вирішив туди піти з тією думкою, що там найскорше довідається чогось певного про свій полк.

Війська видно вже було і в чистому полі. Скрізь бігали вояки від дерева до дерева з довгими жердками і закладали телефони.

Небаром наша трійця почула за собою тупіт кінських копит й оглянулася. Це чвалав на спіненім коні гонець з наказом. Швейк гукнув до нього:

— Слухай, слухай, колєґо, поздоров там наш 91-й полк і скажи йому, що ми вже йдемо.

Гонець почув ці слова, спинив трохи коня і сказав:

— Я справді їду до того полку. Він є у Верб’янах і має прибути до П’яток. Буде миля звідсіля. Можете йти наперед і зачекати там на свій полк.

Так щасливо склалося, що вечером о 6-й годині кадет Біґлер зголосив свій поворот капітанові Заґнерові. Біґлер боявся, що капітан стане на нього сварити і вже мав на цей випадок приготовану відповідь, але так не сталося, бо капітан був у добрім гуморі. Причина цього доброго гумору була проста: капітан дістав від оберлейтенанта Лукаша половину куряти, що його Лукаш дістав від Швейка. Капітан навіть поклепав задоволено Біґлера по рамени і сказав з признанням:

— Ви зовсім добре сповнили своє завдання, пане кадете, зовсім добре! Зі штабу бриґади ми діставали такі поплутані накази, що від них можна було зовсім здурніти.

Коли Швейк появився серед товаришів, привітав його волонтер Марек словами:

— Могили відчиняються, покійники воскресають з мертвих, надходить день страшного суду. Швейку, пройдисвіте, куди ви дівалися?

— Не питай, брате, і будь вдоволений, що взагалі живу на світі. Маєш тут шматок куряти і гризи. Ми блукали трохи, бо кадет, видно, не мав доброї карти. Але зустрінулися були око в око з ворогом…

— З ворогом? — скрикнули присутні.

— Аякже, аякже, з ворогом, з ворогом! Було їх там тьма-тьменна, але, побачивши нас, втікли до лісу…

В тій хвилі увійшов до кімнати Балоун і з великим здивуванням став приглядатися, як Марек заїдає курятину.

Швейк змилосердився над бездонним кендюхом Балоуна, розв’язав свій вузлик і дав Балоунові кусень курки.

— Маєш тут, ненажеро, кусень курки, харчуй. Бачиш, що й про тебе я не забув. А що ви тут усі без мене поробляли? Га?

— Що поробляли? — сказав волонтер Марек. — От волочилися по світі сюди й туди, мов приголомшені… Неприятеля не побачили й на лік. Він, певно, не хоче мати тої чести з нами стрінутися… Але, що тут багато говорити, Швейку, курка в порівнянню з усім цим найважніша річ і за неї я напишу про тебе в історії полку прекрасне оповідання. Зажди, побачиш…

— Ну, друже Мареку, більшого героя з мене уже не зробиш, як я ним є насправді. А на доказ, який я герой, оповім тобі, як то ми разом з Біґлером стрінулися були з ворогом.

І Швейк став оповідати всьому товариству свою стрічу з трьома російськими вояками з крісами на мотузках.

Гамір в таборі уже притихав, вояки лаштувалися до сну. В сусідньому шатрі хтось нарікав:

— Ми повинні були піти до кухаря, щоб нам дав щось перегризти. Що це таке, до чорта! Чи ми заволоки, чи що? Чи нам не належиться добра менажа? Тут взагалі чоловік жиє, мов собака: ні горілки, ні розваги…

Але в таборі ніщо не віщувало не тільки розваги, але навіть спокою. Від часу до часу розлягався гук гармат, торохтіння обозних возів, гудіння маршируючих піхотних лав і тупіт кінноти. Цю воєнну музику чути було всю ніч. Багатьом не давала вона спати і викликувала перед очима картини, повні пекельної грози.

— Ну, Швейку, що ви на це скажете? — спитав Лукаш, лягаючи спати на в’язці сіна. — Тепер вже починається на добре. Чи ви здаєте собі справу з цього, що завтра може статися?

— Мельдую послушно, що здаю собі справу, пане оберлейтенанте.

— Ну, що може завтра бути?

— Завтра можемо оба згинути за найяснішого пана і його родину…

Вперед! Вперед!

Наступного дня вранці старшини відбували якусь нараду, гонець прилітав за гінцем, а телефоністи звивали дроти. Бачачи це, вояки стояли такі байдужі й апатичні, мов стадо овець перед воротами ятки.

Ніхто навіть не хотів ні розмовляти, ні жартувати, усі стояли стовпами. А коли раптом відізвалися гармати і то дуже близько, а згодом загриміла також важка артилерія і то вже ззаду за вояками, вояки блідли й один на одного глядів допитливим зором, але бачив тільки те, що його сусід — так само поблід. Не оголошено навіть алярму, бо це було вже непотрібне. Вояки й так стояли готові до маршу. Тільки не один з них думав, відчуваючи на плечах гнітючий тягар наплічника, набоїв і кріса:

— Як тільки станемо втікати, то трохи цього тягару позбудуся.

Відтак капітан Заґнер крикнув: «Позір!» Станув перед батальйоном і почав говорити.

Пригадав воякам їхню присягу й обов’язок вірної служби. Підкреслив, що москалів уже викинули поза границі Австрії. Ще кілька міцних ударів і москалі на колінах проситимуть миру. Завзивав вояків, щоб нічого не боялися, бо він їх веде, а зрештою, боятися нема причини, бо залізний полк завжди перемагає і вкриває свій прапор новими славними подвигами. Дальше говорив капітан Заґнер, що чим скоріше прийде до вирішальних боїв,