Френсіс Скотт Фіцджеральд - Ніч лагідна

був певен, що знаю твоє обличчя, але, виявляється, в ньому є щось таке, чого я не помічав раніше... Відко­ли це в тебе з’явився оцей шахраюватий погляд?

Ніколь сердито випручалася від-нього й вигукнула англійською:

— То ти для цього перейшов на французьку мову? —

Вона притишила голос, побачивши служника, що наближався з пляшкою хересу. — Щоб зручніше було казати образливі речі?

Вона з розгону сіла в крісло і рішуче втислася в подушку із срібної парчі.

— В мене тут немає дзеркальця, — почала вона знову французькою, але визивним тоном. — Якщо мій погляд справді змінився, то це тому, що я видужала. А видужавши, стала такою, якою я є насправді. Мій дід був, напевно, шахраєм, отже, це в мене — спадкове, і годі. Чи задовольняє така відповідь твій логічний розум?

Томмі навіть не вник у суть її слів.

— Де Дік — він не снідатиме з нами?

Відчувши, що йому однаково, буде Дік з ними чи ні, вона спробувала сміхом відігнати почуття досади.

— Дік поїхав кататися, — сказала вона. — В наших краях об’явилася Розмері Хойт, і він тепер або з нею, або зализує сердечні рани, мріючи про неї десь на самоті.

— Дивна ти все-таки жінка, Ніколь.

— Зовсім ні! — квапливо відказала вона. — Звичай­нісінька—така сама, як усі... Цебто... В мені сидить сотня звичайнісіньких жінок, тільки всі вони різні.

Маріус приніс диню й відерце з льодом. Ніколь мовчала — слова про «шахраюватий погляд» не йшли їй з думок; цей Томмі, видно, звик рубати з плеча.

— Чому тобі не дозволили лишитися тим, чим ти була? — знову заговорив Томмі. — Я не знаю іншої людини з такою драматичною долею, як у тебе.

Вона промовчала, не знаючи, що сказати.

— Оці мені приборкувачі жінок! — сердито кинув він.

— В кожному суспільстві є... — почала вона, відчува­ючи, що її устами говорить Дік, але голос Томмі змусив її прйнишкнути.

— Мені не раз доводилося силоміць вправляти душу чоловікам, але навряд чи я б наважився на таке бодай з однією жінкою. А «добросердий» деспотизм — ще гірший. Яка користь з нього — тобі, йому, будь-кому?

Серце Ніколь тьохнуло й стислося — вона ж бо добре знала, чим завдячує Дікові.

— Мені здається, я маю...

— Ти маєш забагато грошей, — нетерпляче урвав її Томмі. — І вся причина в цьому. А для Діка це — як сіль в оці.

Вона обміркувала почуте, поки служник прибирав зі столу.

— Що ж я, по-твоєму, маю робити?

Вперше за десять років вона корилася чужій волі, а не чоловіковій. І все» що говорив Томмі, назавжди западало їй у душу.

Вони пили вино, а над ними легіт ворушив соснове гілля і полуденне сонце пашіло хтивим жаром, обсипаючи сліпучими веснянками картату скатерку на столі. Томмі підвівся й, підійшовши ззаду, поклав їй руки на плечі, потім сковзнув долонями по її руках і затис її пальці в своїх. Вона щокою відчула дотик його щоки, їхні уста зустрілися, й вона задихнулася в раптовій хвилі жаги, а ще — в подиві перед силою власної пристрасті.

— Чи не можна відіслати кудись гувернантку з дітьми?

— У дітей урок музики. І однаково — я не хочу лишатися тут.

— Поцілуй мене ще.

Трохи пізніше, в машині, що несла їх у напрямку Ніцци, Ніколь подумала: «Отже, кажеш, у мене шахраюваті очі? Ну що ж, краще бути здоровою шахрайкою, ніж божевільною праведницею».

І наче цей висновок зняв з неї будь-яку провину чи відповідальність, охоплена радісним збудженням, вона побачила себе в новому світлі. Вона бачила перед собою нові обрії, безліч чоловіків поспішали їй назустріч, і жодного з них їй не треба було слухатися, ані навіть кохати. Вона зітхнула на повні груди, пересмикнула плечима й обернулася до Томмі.

— Невже нам неодмінно треба їхати аж до твого готелю в Монте-Карло?

Він загальмував так, що виснули шини.

— Ні! І присягаюся — це найщасливіша хвилина в моєму житті!

Вони проминули Ніццу, й прибережне шоссе вже завертало вгору, до Корніша. Але Томмі рвучко завернув машину, з’їхав униз дорогою, що вела до прямокутного півострова, й незабаром зупинився на подвір’ї невеличкого приморського готелю.

На мить буденна реальність усього, що відбувалося, налякала Ніколь. Біля конторки якийсь американець нудним голосом сперечався з портьє з приводу валютного курсу. Ніколь, зовні спокійна, хоч на душі в неї було гидко, чекала, стоячи під стіною, поки Томмі заповнював реєстраційні бланки — для себе на своє справжнє ім’я, для неї на вигадане. Номер, до якого вони ввійшли, був як усі готельні номери на цьому узбережжі — майже охайний, майже аскетично вмебльований, на вікнах жалюзі для захисту від сліпучого моря. Найпростіші лаштунки для найпростіших утіх. Томмі замовив дві чарки коньяку, і коли двері за офіціантом зачинилися, сів у єдине тут крісло — засмаглий, вродливий, чорні брови вигнуті дугами, на щоці шрам — Пек-войовник, замріяний сатана...

Коньяк ще не був допитий, коли раптовий порив підняв їх і кинув одне до одного в обійми. Потім вони сиділи на ліжку й він цілував її тверді коліна. Її недовгий опір був схожий на судороги звіра з відтятою головою — вона вже забула про Діка, й про свої нові очі, й про самого Томмі, все далі й далі поринаючи в глиб часу — хвилин — миті.

...Коли він підвівся і трохи підняв жалюзі, щоб подивитися, чим викликаний галас за вікном, вона подумала, що він смаглявіший і міцніший від Діка — в сонячному промінні чіткіше позначалося тверде плетиво м’язів. На мить він теж. забув про неї; майже в ту саму секунду, коли тіла їхні відділилися, її раптом охопило передчуття, що все буде не так, як вона сподівалася. То був безіменний страх, що передує будь-якому душевному струсові, радісному чи болісному, так само неминуче, як гуркіт грому передує грозі.

Томмі обережно вихилився з вікна й доповів:

— Я бачу тільки двох жінок на балконі під нашим. Сидять в американських кріслах-гойдалках і балакають про погоду.

— І оце від них такий галас?

— Ні, галасують десь нижче. Ось послухай.

А в Міссісіпі, де сіють бавовну, Роботи мало, банкрутів повно, Брате, туди не йди...

— Це американці.

Ніколь лежала, широко розкинувши руки, втупившись поглядом у стелю. Пудра зволожніла, й усе тіло її ніби взялося молочною плівкою. Їй подобалася ця