Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

людського сліду, але де колись людина жила, якщо вірити в існування Покинутої Хатини. У межигір'ях проймали їх сніговії, на голих верхів'ях на межі вічних снігів вони тремтіли з холоду під полярним сонцем; у літніх долинах на них нападали хмари мошви, а в тіні льодовиків вони збирали суниці й квіти — такі, яких не скрізь і на Півдні знайдеш.

Осінь спобігла їх у таємничій країні озер, сумовитій і мовчазній, де колись дичина була, але тепер ніяких ознак життя не лишилось, де шугали холодні вітри, де хвилі з тихими скаргами набігали на безлюдні береги, а в захищених кутках лежали купи криги.

На другу зиму шукали вони слідів людей, що задовго до них тут проходили. Несподівано для себе вони натрапили в лісі на стежку, дуже давню, протоптану поміж деревами, і зраділи, що вона приведе їх до Покинутої Хатини. Але стежка. так само несподівано слизла, як і почалась. Хто її протоптав і для чого, так і зосталося загадкою. Іншим разом надибали вони рештки мисливського куреня. Там ще збереглося лахміття з погнилих укривал, і серед них Торнтон знайшов кремінну рушницю з довгою цівкою. Він знав, що це рушниця Компанії Гудзонової затоки ще з тих далеких часів, коли за таку зброю давали такої ж висоти стос щільно складених бобрових шкурок. Але це було й усе. Ніякого натяку на те, хто був той чоловік, що поставив куреня й покинув серед укривал свою рушницю.

Знову настала весна. Покинутої Хатини вони так і не знайшли, але натрапили, нарешті, на багате поверхневе розсипище. У тій широкій долині було стільки золота, що, коли його промивали, воно виблискувало, немов жовте масло на дні ночовок. Далі мандрівники не пішли. День роботи давав їм на тисячі доларів піску та самородків. Вони працювали день у день і складали золото в мішки з лосячих шкур, по п'ятдесят фунтів кожен. Ці мішки наче стоси дров лежали біля куреня, сплетеного з ялинового гілля. Люди працювали як скажені, дні летіли, як уві сні, а скарбів усе більшало.

Собакам нічого було робити, — тільки інколи приносити дичину, що настріляє Торнтон, і Бек цілими годинами куняв коло вогнища. Дедалі частіше стало приходити до нього привиддя волохатого коротконогого чоловіка. Мружачись на вогонь, Бек в уяві блукав із ним у якомусь іншому, далекому світі.

У тому світі найбільше було страху. Коли волохатий чоловік спав біля вогнища, засунувши голову між коліна й затуливши її руками, Бек бачив, що він непокоїться вві сні, здригається, а прокинувшись, із жахом тупить очі в темряву й підкидає свіжого хмизу в огонь. Іноді вони йшли вдвох на морський берег. Волохатий чоловік збирав м'якуни і їв їх, злякано озираючись на всі боки, ладний бігти, як вітер, при найменшій небезпеці. Коли вони були в лісі, то нишком скрадалися між деревами, — волохатий чоловік спереду, Бек за ним. Обоє обережні й чуйні, вони однаково роздимали ніздрі, ворушили вухами й насторожували їх. Чоловік мав такий самий гострий слух і такий самий нюх, як і Бек, але до того ще вмів видиратися на дерева й пересуватися по них, як по землі. Розгойдуючись на руках, він перекидався з гілки на гілку, часом на дванадцять футів, і ніколи не промахувався і не падав. Чоловік почував себе на дереві так само вільно, як і на землі, і Бекові невиразно згадувались ночі, коли він чатував унизу, а волохань спав, уклублившись серед гілля й міцно за нього тримаючись.

З цими Бековими привидженнями разом поставав і загадковий поклик із самих надрів ліс у. Він наганяв на нього якусь невиразну тривогу, розбуркував дивні бажання, незрозумілу солодку радість і нездоланний норив до чогось невідомого. Іноді, слухаючись цього поклику, Бек біг у ліс, шукав там його, наче це була якась річ, і брехав, — то сердито, то лагідно, як до настрою. Він закопувався носом у свіжий лісовий мох або в чорну землю, що з неї росла висока трава, і пирхав з радості, вдихаючи ці смаковиті пахощі. Або годинами вилежував, згорнувшись і причаївшися за поваленим деревом, порослим губкою, і з широко розкритими очима й нашорошеними вухами прислухався й стежив за всім, що ворушилось навколо. Може, він сподівався, що йому пощастить зловити цей незрозумілий поклик? Але він несвідомо робив це: він тільки відчував, що мусить, більше нічого він не розумів.

Часами його опановував якийсь непереможний потяг. Він лежав десь у таборі, спокійно куняючи на сонці, і враз підводив голову, наструнчував вуха, пильно прислухався, а тоді поривавсь на ноги й мчав усе далі й далі, лісовими хащами і галявинами, вкритими пучками зілля. Подобалось йому бігти висхлим коритом якого струмка або, тихенько скравшися, стежити за життям пташок у лісі. Бувало, цілий день він пролежував, причаївшись у кущах, і дивився на куріпок, що лопотіли крильми, перелітаючи з місця на місце, або поважно походжали в траві. Але найбільше йому було до душі бігти лісом у присмерку літньої ночі, слухати сонний шелест дерев, читати лісові звуки, як людина читає книгу, і шукати оте загадкове щось, що кличе його й вабить безнастану вві сні й наяву.

Якось уночі він прокинувся раптом, ніби його хтось штовхнув, і звівся на ноги. Очі йому палали, ніздрі здригались і шерсть наїжилась, як та щетина. З лісу чувся поклик — чи тільки один голос із того поклику багатоголосого — чіткіший і виразніший, ніж досі. Бриніла одна довга нота, ніби безнастанне квиління, подібне, а разом і не подібне, до виття собаки-кудлача. Бек пізнав цей голос — він чув його раніше й давно вже. Він вибіг з сонного табору, шаснув до лісу й тихенько, як тінь, зник у ньому. Що далі в гущавину, то виразніше лунав поклик, усе більше нащулювався Бек і повільнішою ставала його хода. Аж ось він виглянув на галявину й побачив там великого худого вовка, що сидів, піднявши морду до неба, і вив.

Бек не ворушився, але виття враз стихло: вовк почув його. Бек вийшов з-поміж дерев, зіщулившись усім своїм тілом і далеко витягши хвоста. Він ступав, припадаючи до землі, так ніби закрадався. У кожному його рухові була й погроза, і намір сприятелюватись або, радше, пропонування миру, як то звичайно буває, коли збираються двоє хижаків. Але вовк, побачивши пса, кинувся бігти. Бек широкими стрибками поминувся за ним і загнав його в старе пересохле річище, що з нього вихід був забитий чагарником. Вовк рвучко обернувся, крутнувшись на задніх лапах, —