Тоні Моррісон - Пісня Соломона

недільної школи заслужили на більше, ніж на те, щоб братчик-неділя з головою яструба та шкірою барви воронячого крила відомстив за них кров’ю чотирьох невинних білошкірих дівчаток і невинного чорношкірого чоловіка.

Може, всі стосунки між людьми ось до цього й зводяться. Чи врятуєш мені життя? Чи забереш мені життя?

«КОЖЕН ПОСЯГАЄ НА ЖИТТЯ НЕГРА».

Отож-бо. Посягають навіть самі негри. Всі Дояреві близькі люди раді були б зжити його зо світу. За винятком двох. Двох жінок, чорношкірих і старих. Від самого початку Рут і Пілат боролися за його життя, а він навіть чашки чаю не подав ні одній, ні другій.

Врятуєш мені життя чи вкоротиш його? Гітара був винятком. На обидва питання міг відповісти «так».

— Куди б його спершу піти: додому чи до Пілат?

Пізно вночі на вулиці, коли осінній вітер дихав холодом з-над озера, Дояр роздумував, що робити. Так хотів побачити обличчя Пілат, коли та почує всі новини, що вирішив насамперед зайти до неї. А дома ще буде на все час. Доїхавши на таксі до Любої вулиці, він вибіг угору сходами. Рвучко відчинив двері й побачив Пілат. Стояла біля балії з водою й полоскала зелені пляшки на вино.

— Пілат! — вигукнув Дояр. — Ой, що я тобі зараз скажу!

Жінка обернулась. Він розставив руки, готовий обхопити її всю, тепло обняти.

— Підійди до мене, рідненька, — сказав він, усміхаючись.

Пілат підійшла. І розбила мокру зелену пляшку об його голову.

Дояр опритомнів, лежачи на боці в підвалі. Розплющив око й міркував, чи не варто ще трохи побути в безпам’яті. Тепер він на віки вічні втямив, що все на світі може виявитися зовсім не таким, на яке скидається. І, мабуть, повинно виявитися. Жінки, які кохають тебе, підрізають тобі горло. Жінки, які навіть не знають твого імени, миють тобі спину. Відьми говорять голосом Кетрін Гепберн, а твій найкращий друг накидає тобі петлю на шию. Всередині орхідеї замість нектару знайдеш бульйон, а в Мікі-Маусі — щирий діамант.

Тож Дояр лежав на холодній вологій долівці й силкувався збагнути, що він тут робить. Навіщо Пілат торохнула мене по голові? За те, що вкрав торбу з кістками? Ні. Адже тоді вона негайно прийшла мені на виручку. Що ж я такого накоїв? Чому вона така ворожа? А! Ось воно що. Агар. Щось сталося з Агар. Де вона? Втекла? Хвора чи, може... Агар мертва. Як? У Гітариній кімнаті наклала на себе...

Що вже тут удієш? Завдав їй болю, покинув її, а тепер вона мертва, і Дояр певен цього. Покинув її. Коли мріяв про літання, Агар вмирала. Згадався сріблистий голосок Світ: «Кого він покинув?» Райну та двадцятьох синів. Ні, двадцятьох й одного. Впустив найменшого сина, якого хотів забрати з собою. А Райна збожеволіла, кинулася на каміння й досі плаче там, у проваллі. Хто доглядав цих двадцятьох дітей? Господи Ісусе, він покинув двадцятьох! Гітара та братчики поклали собі взагалі не мати дітей. Соломон залишив своїх напризволяще, і саме діти співають про нього й не дають цій історії піти в непам’ять.

Дояр човгав головою по долівці. Його провина, і Пілат це знає. Кинула його в погріб. Що ж вона надумала робити далі? Ага, зрозуміло. Відомо, яку кару Пілат вважає слушною тому, хто вкоротив комусь віку. Агар. Тут має бути щось по ній. Пілат кинула мене туди, де залишилася часточка життя, яке я занапастив. Відтепер матиму цю часточку. Пілат сама послухалася веління свого батька й змусить мене послухатися її. «Ти не смієш відійти й покинути тіло».

Зненацька Дояр засміявся. Реготав, скорчений у три погибелі, шнурок впивався у зв’язані зап’ястки.

— Пілат! — крикнув він. — Пілат! Він не те мав на увазі. Пілат! Мав на увазі інше. Говорив не про білого чоловіка в печері. Пілат! Про себе він говорив. Його тато відлетів. Кажучи «тіло», твій батько мав на увазі себе. І від цього тіла ти не сміла відійти, відлетіти. Не сміла покинути його. Пілат! Пілат! Ходи сюди. Дай розтлумачити тобі, що сказав твій тато. Пілат, він не наказував тобі співати. Він просто кликав Сінґ — свою жінку, а твою матір. Пілат! Випусти мене звідси!

У лице вдарило світло. Понад головою відчинилися двері підвалу. На кам’яних східцях з’явилися й знерухоміли ноги Пілат.

— Пілат, — озвався Дояр, тепер уже тихо, — він не те хотів сказати. Знаю, що він хотів. І ці, Пілат, кості. То не білого чоловіка кості. Він, напевно, навіть і не вмер. Я пішов туди й побачив. Не було його там, і золота теж не було. Хтось знайшов і того чоловіка, і золото. Справді. Задовго перед тим, як ти там побувала. Але, Пілат...

Вона зіступила на кілька східців.

— Пілат?

Зійшла долу. Дояр дивився їй у вічі, на її нерухомі вуста.

— Пілат, тіло твого батька забрала вода з могили, що ви її викопали. Пролежало в могилі десь із місяць. Батлери чи ще хтось занесли його до печери. Ти подумала, що вовки відволокли тіло білого чоловіка до входу в печеру. Це не так. Ти знайшла свого тата. І носила його кістки — весь той час.

— Тата? — шепнула вона.

— Так. Мусиш поховати його. Він хоче, щоб ти це зробила. Там, де його місце. На Соломоновому Стрибку.

— Тата? — знову спитала Пілат.

Дояр не відповів. Дивився, як її довгі пальці помандрували по платті й спочили на лиці, наче крила дрозда.

— То я носила тата?

Пілат рушила до Дояра. Спинилась, зиркнула на нього й перевела погляд на хиткий дерев’яний столик, спертий на муровану стіну. У тому куті підвалу було дуже темно, й Дояр спершу не помітив, що там. Вона підійшла до столика й узяла зелено-білу коробку — упаковання для взуття. На прикріпленій Гумкою накривці був напис: «Дякую небесам за туфельки фірми «Джойс».

— Якщо я поховаю тата, то, напевно, і це також треба десь поховати.

Пілат запитливо глянула на Дояра.

— Ні, — сказав він. — Ні. Дай сюди.

Повернувшись цієї ночі на Нелікарську вулицю, додому, Дояр не мав майже нічого з усіх речей, що взяв на дорогу. Натомість мав коробку з волоссям Агар.

Нізащо у світі Пілат не сіла б у літак, тож довелося поїхати автомобілем. Тепер вона була щаслива. Її вуста знову рухалися. Сиділа поруч із Доярем у Мейконовому «Б’юїку», на плечах поверх