Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Ми поглянули на нього.

— А вам про це відомо ще менше.

— Ну... — спохмурнів Локвуд.

— Вас там і близько не було, — провадив Барнс.

— Е-е... насправді...

— Насправді ви знищували привидів в Олдбері-Касл, і ця справа ніяк не стосується того, що трапилось в інституті. Вас анітрохи не цікавлять ні Ротвел. ні його інститут, ви навіть не бачили його лабораторій, і якщо у вас є хоч рештка здорового глузду, ви саме так і казатимете будь-кому, хто надумає вас питати. І тим, хто не надумає, — теж. На вашому місці я сам постарався б довести це до відома всіх і кожного. Ви зрозуміли мене, пане Локвуде? А ви. панно Карлайл? — Барнс поглянув на нас утомленими, розчервонілими очима. — Одне із завдань ДЕПРІК — охорона агентів від будь-яких прикрощів. Навіть таких набридливих агентів, як ви. Я не хочу прокинутись одного ранку й почути, що минулої ночі трапилося ще чотири нещасні випадки на Портленд-Роу. Після цього мої улюблені варені яйця мені й до рота не полізуть.

Локвуд позирнув на мене й зітхнув.

— Дякую, інспекторе, — голосно промовив він. — Ви все до ладу пояснили нам. Шкода, що ми не можемо допомогти вам у розслідуванні з інститутом. Боюся, що ми так ніколи й не дізнаємось, що там сталось насправді.

— Отож-бо. — примирливо кивнув Барнс. — Ніколи.

Ми залишились в Олдбері-Касл ще на дві ночі, щоб очистити село від залишків скупчення привидів, хоч робили це, так би мовити, без особливого завзяття. Як зауважив раніше пан Скіннер. селяни могли тепер спати спокійно. Після знищення залізного кола у відділі Інституту Ротвела й припинення візитів загадкової Тіні, що крадеться, тутешні ГЬсті заспокоїлись. Більша їхня частина зникла, а ті, що залишились, поводились уже не так войовничо. Щоб жителі села не пов'язували це з катастрофою в інституті, ми робили все, щоб перемога над привидами здавалась тільки нашою заслугою. Ми галасували, гриміли, підривали соляні бомби, щоб удати бурхливу діяльність, а потім тихенько повертались до готелю, де пили собі чай і грали в карти.

Вранці нашого п’ятого дня в Олдбері-Касл угамувався й шарварок на місці колишнього відділу інституту. Більша частина автомобілів ДЕПРІК повернулась до Лондона; кордони круг села було знято. Тоді ж на селі остаточно закріпилася наша героїчна слава. Від колишньої навали в околицях залишилось кілька кволих Перших Типів, і це вже не було причиною, щоб далі тут затримуватись. Найбільше хотілось вибратися звідси Кіпсові, бо дві останні ночі йому доводилось вибирати — чи він спатиме в одному ліжку з Джорд-жем, чи в коморі разом з черепом (не знаю чому, але череп щоразу більше припадав йому до душі). Та й усім нам, правду кажучи, кортіло додому. До станції нас випроводжало мало не ціле село, а на чолі процесії гордовито крокував Денні Скіннер. На дорогу нам дали свіжих овочів, а Локвуд дістав ще й конверт із грошима — платню за роботу від вдячних селян. Діти надягли нам на голови віночки з польових квітів. А коли потяг рушив, селяни ще довго вимахували нам услід носовичками.

Дорогою додому я сиділа навпроти Локвуда. Він страшенно зблід і натомився. Відтоді, як ми разом побували в інституті, ми жодного разу не розмовляли про те. що з нами сталось, та в наших поглядах, коли вони зустрічались, проглядало щось таке, чого не можна вимовити словами.

Ми усміхались одне до одного й милувались довколишніми лісами та полями. Довкола буяла весна. Далеко на сході, над горами, ще довго курився стовп диму. Запах цього диму ми занесли й до купе, тож хоч як старанно Голлі відчиняла вікно, він так і не вивітрився аж до самісінького Лондона.

— Так. — сказав Локвуд. — Ще одне розслідування успішно заховане під сукно. — Він жбурнув газету на стіл і простяг руку по свіжу грінку. — Старий Барнс — майстер на такі штучки. Увесь цей шарварок довкола забороненої зброї дозволяє йому мовчати про єдину справді важливу річ — залізне коло. А це означає, що він мовчатиме й про нашу причетність до цієї справи.

— Я цьому тільки рада, — обізвалася ГЬллі.

Раділи ми всі. Приводів для радощів було в нас чимало. Тому ми й вирішили влаштувати в будинку № 35 на Порт-ленд-Роу святковий сніданок.

Було це наступного дня після нашого повернення з Олдбері-Касл. і день цей видався напрочуд сонячний. ГЬллі відчинила кухонні двері, що виходили в садок. Виспівували пташки, виблискувало молоде листячко на деревах, кімнату заповнило свіже прохолодне повітря, що майже прогнало запах копченого оселедця, з яким саме порався Джордж. А найкраще було те, що наша команда знову була разом.

Уся наша команда — разом зі мною.

Для мене ще одним приводом радіти стала минула ніч, яку я провела в своїй старій кімнаті на горищі. Це було урочисте повернення. Заради цього Джордж навіть прибрав звідти більшу частину свого одягу. Більшу частину — проте не все. тож мені доводилось і далі пильно дивитись під ноги, щоб не наступити на якусь шкарпетку або носовичок. Та найголовніше, що ця кімната знову була моєю.

Так, моєю... й кімнатою черепа. Увечері я поставила його склянку на давнє місце — на підвіконня, звідки череп (за його словами) міг милуватись тихою нічною вулицею й ще міг (це вже було ближче до істини) лякати дітей з будинку навпроти своїм лиховісним зеленим світлом. Вранці я принесла череп на кухню — врешті-решт, ми святкували також і його повернення. Десь із пів хвилини він поводився спокійно, а потім скривив Голлі таку гримасу, що вона аж упустила собі на коліна тарілку з вафлями. Після цього мені довелось прибрати склянку в темний куток за мийкою й наполовину прикрити її ганчіркою для миття посуду. Череп, до речі, був не єдиним нашим гостем цього ранку. Кіпс також сидів тут. Ми не збирались запрошувати його до агенції «Локвуд і К°» (він і сам цього не схотів би — за його словами, це було б «гірше, ніж тебе проведуть голим через увесь Вімблдон, та ще й відшмагають»), лише хотіли запропонувати йому стати нашим тимчасовим консультантом.