Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Дійсно вийшло, - сказала Мілана, - навіть більше. Я нічого не бачила, але все відчувала. Я відчувала страх вовків, впевненість Івана, я зрозуміла, що можу змінити погоду. – вона потерла голову, - хоча це було не легко. Голова досі болить, я відчуваю, що в мене не лишилось сил. – вона несподівано позіхнула, - втомилась, наче вагони розвантажувала.

Ще трохи поговорили, Мілану додатково накормили та пішли на дерево. Швидко обмотались мотузками та лягли на свої місця. Як довго Костя та Аринка не знатимуть про можливості Мілани? Як довго на цій галявині буде спокій? Що ці істоти збираються зробити, щоб зламати дітей? Питань багато, а от відповідей немає. Немає плану. Немає уявлення, де може бути той вихід, навіть якщо він десь біля велетня дубу..

- Мені здається, вони не дадуть нам спокою ні на секунду, - сказала в темряві Ліза, - бачили, як Костя хитро всміхався? – вона помовчала, - треба трохи сну, бо не зараз, так через годину, хтось знову завітає до нас. Зуб даю.

- Так, це дійсно правильна думка, - позіхнула Мілана, що відчувала, як провалюється в сон, - Іван, ти впевнений, що краще варту нести на дереві?

- Впевнений, - всміхнувся хлопець, - не хвилюйся, я очей не змикатиму. – він повернувся до Лізи, - а ти мерщій спати, ти наступна.

- Знаю, знаю, - Ліза позіхнула та закрила очі, - добраніч всім!

- Як вважаєш, - тихо спитав Іван у Мілани, - якщо ти можеш змінити погоду, - він помовчав, - ти зможеш керувати звірами? Ну, наприклад тими ж вовками?

- Так, думаю зможу, - Мілана широко відкрила рота, закриваючи рукою, - але якщо Костя та Аринка приведуть сюди всіх тварин лісу, боюсь, я не впораюсь.

Не встигла Мілана закрити очі та відпочити, як відчула поклик. Вона відкрила очі, зрозумівши, що пройшло не дві хвилини. На горизонті було добре видно, що скоро сонце підніметься, небо світле та синє. Жодної хмаринки. Прохолода поверталась до лісу, звільняючи місце для тепла. Дівчина позіхнула та розв’язала себе.

Ліза помахала Мілані, всміхнувшись. Іван спав, повернувшись спиною до дівчат. Подруги не говорили, адже Мілана лише прокинулась, а Ліза – хотіла спати.

Несподівано, дівчина знову відчула поклик. Він йшов з грудей, наче пульсація. Вона могла присягнутись, що почула своє ім’я, десь далеко, але чітко. «Мене кличуть з проміжного світу» - злякалась дівчина, піднявши руку до обличчя. Вона глянула на подругу, задумавшись.

- Щось сталось? – Ліза розхвилювалась, - ти побіліла.

- Так, - сказала Мілана, - мене кличуть в сутінки. Мені треба йти туди, адже якщо Аринка та Костя зрозуміють, що я можу повернутись в ліс – будуть розгнівані, - вона помовчала, - скажи Івану, як прокинеться, що я скоро буду.

- Сподіваюсь, так і буде, - сказала Ліза, спробувала посміхнутись, - я в тобі не сумніваюсь.

Мілана тихо злізла з дерева, перехопила декілька травинок, швидко пожувала шматочок холодного шашлику і випила води. Позіхнувши, витягнула руки в сторону та всміхнулась подрузі. «Вперед!» - подумала дівчина та сіла на землю. Вона закрила очі, запрошуючи темряву. Дійсно, з кожним разом все швидше та краще. Мілана відкрила очі, побачивши сірі кольори навколо себе. В цей же момент поклик повторився. В цей раз вона чітко почула своє ім’я, голос був дівочий, сердитий.

Дівчина швидко піднялась, оглянула все навколо. Потрібно було швидко вигадати, де вона була, якщо Аринка шукала її на галявині. Несподівано зі сторони тунелю вискочила рись, нервово махаючи коротким хвостом. Вона помотала мордою, побачивши Мілану, зашипіла та чкурнула в її сторону.

Дівчина одразу широко розставила ноги та витягнула руки вперед. Вона була впевнена, що Аринка нічого не зробить, але так було безпечніше. Хижак за мить підскочив до галявини з деревом та зупинилась. Голосно нявкнула, постояла, потім заспокоїлась та сіла. Вона мовчала, розглядаючи дівчину. Мілана не збиралась першою звертатись до істоти.

«Привіт, - спокійно відізвалась дівчинка з зеленими очима, що зараз була в істинній формі рисі, - де ходила?»

- Тут була, - відповіла Мілана, - на галявині, - вона підняла руку до рота та смачно позіхнула, - в цьому світі я відчуваю, що наче з мене витягують сили, - опустила руку, - я постійно хочу спати.

«Я була тут, - сказала Аринка, - я не знайшла тебе».

- Я була в тих кущах, - Мілана показала рукою на очерет, - Спала собі. А що? Я у в’язниці? В мене цілий світ, - вона всміхнулась та розвела руки в сторону.

«Не треба жартувати зі мною, - зашипіла рись, - тут тобі не курорт. До того ж, ми вже встигли розповісти твоїм друзям про те, що ти вже ніколи не повернешся до них, - рись уважно подивилась в обличчя дівчини».

Мілана зробила сумне обличчя, спробувала видавити з себе сльозу. Завела швидко руки за спину та спробувала себе вщипнути. Вийшло несподівано боляче, очі одразу стали вологими, вона швидко захлопала ними. Хижак звернув увагу на це та помітно заспокоївся. Рись почала мастити лапи та лягла біля багаття.

«Цей світ доволі дивний, - пояснила Аринка, - ти не зможеш тут жити довго. – вона зробила паузу, - ти дійсно будеш постійно втрачати сили. Скільки це буде тягнутись? – хижак задумався, - не знаю. Можливо тиждень, можливо місяць чи цілий рік. Але результат буде один й той самий – ти просто заснеш та не прокинешся, - вона засміялась в думках, - буду тебе час від часу відвідувати».