Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу

Пан Каору мав звичку глибокої осені їздити в Удзі. Він, як і раніше, тужив за покійною Ооїґімі, не забуваючи про неї навіть уві сні, а тому, як тільки дізнався, що будівництво гірського храму закінчено, відразу ж вирушив туди. Оскільки він давно там не був, то багряне листя кленів здалося йому надзвичайно прекрасним. На місці розібраної головної частина оселі з’явилася нова велична будівля храму. Згадавши скромне житло покійного Восьмого принца, Каору відчув, як болісно защеміло його серце і промайнула думка, а чи не краще було б нічого не змінювати.

Колись оселя не мала цілісного вигляду: передні покої принца, за своєю суворістю схожі на келію високоповажного монаха, різко контрастували з по-жіночому обставленою північною частиною будинку. Тепер усе, що належало принцові, — плетені ширми та інші прості речі, — було передано до храму, а для нового будинку Каору, не скуплячись на витрати, замовив яскраве оздоблення, що якнайкраще відповідало місцевому колориту.

Зійшовши у сад, Каору довго сидів на камені на березі струмка.

«Чому у дзеркалі струмка,

Що, як і колись, не висихаючи,

Біжить по саду,

Зображення не збереглися тих,

Хто назавжди покинув нас?» —

промовив він і, втираючи сльози, пройшов до покоїв монахині Бен, а вона, глянувши на нього, готова була заридати. Присівши на дверну перемичку, він підняв край штори і почав розмову з монахинею, що сховалася за переносною завісою.

«Я чув, що дочка пані Цюдзьо віднедавна перебуває у домі принца Ніоу. Оскільки мені незручно там її відвідувати, то чи не могли б ви нагадати їй про мене?..» — сказав Каору.

«Останніми днями я отримала листа від її матері. За її словами, дочка переїжджає з будинку в будинок, щоб уникнути несприятливого розвитку подій, і тепер начебто живе зовсім сама в якійсь убогій оселі. Звичайно, мати була б рада перевезти її сюди, але це занадто далеко, та й подорожувати по гірських дорогах не легко...» — відповіла пані Бен.

«Тутешні дороги справді лякають усіх, тільки я один знову і знову сюди пробиваюся... Мені не дає спокою думка, що причину моєї прив’язаності до Удзі треба шукати у минулому, — сказав Каору, як завжди, зі сльозами на очах. — Ну, а якщо ви знаєте безпечне місце, де живе тепер ця особа, то передайте їй мого листа, — додав він, — а може, ви б і самі її відвідали?»

«Передати їй ваші слова я можу, — відповіла монахиня, — але добиратися до столиці мені важкувато. Тепер я не буваю навіть у своєї пані{280}».

«Але чому? Головне, щоб ніхто не знав. Хіба, скажімо, монахи-відлюдники з гори Атаґо{281} ніколи не спускалися до столиці? Адже заради допомоги людям можна порушити обітницю, дану Будді».

«Та я ж не здатна рятувати людські душі й, крім того, боюся неприємних пліток, якщо приїду у столицю...» — розгубилася монахиня.

«Але ж кращої нагоди більше не буде», — з незвичною завзятістю наполягав Каору.

«Післязавтра я пришлю по вас карету. А за цей час ді­знайтеся, де вона переховується. Не турбуйтеся, я не дозволю собі нічого поганого», — усміхнувшись, сказав він.

Однак монахиня все ще вагалася. «Хто знає, що у нього на думці», — непокоїлася вона, але, згадавши його розсудливу вдачу і турботу про збереження свого доброго імені, сказала: «Ну, що ж, якщо ви так наполягаєте, то я погоджуюся... Здається, її сховок недалеко від вашого будинку. Але, може, ви спочатку напишете їй листа? А то всі подумають, що я сама напрошуюся у посередниці. Я зовсім не хочу, щоб тепер мене вважали старою лисицею-звідницею...»

«Листа написати можна, але боюся, щоб люди не подейкували, що, мовляв, Каору задумав посватати дочку намісника провінції Хітаці. Але цей грубий мужлай не заслужив такої честі», — відповів Каору, і монахиня співчутливо всміхнулася.

Каору виїхав з Удзі, коли зовсім стемніло. Нарвавши прекрасних осінніх квітів і багряних гілок, він привіз їх як подарунок Другій принцесі. Її одруження з Каору не можна було назвати невдалим, але, на жаль, він і досі тримався на шанобливій відстані від дружини і щирої приязні не відчував. Імператор, не байдужий до долі своєї дочки, часто писав матері Каору, просячи не позбавляти невістки своєї прихильності й ласки, а тому Друга принцеса була оточена в будинку на Третій лінії загальною увагою. Знаючи, як переймаються його дружиною такі високі особи, Каору добре розумів, скільки неприємностей очікує його, якщо він піддасться новій згубній пристрасті.

У домовлений день, рано вранці, Каору послав в Удзі одного з найвідданіших слуг і хлопчика-пастушка, якого ніхто не знав з обличчя.

«Для охорони виберіть когось із селян мого маєтку», — розпорядився він. За наказом Каору, монахиня, важко зітхаючи, трохи причепурившись, сіла в карету. Поглядаючи на навколишні поля і гори, вона мимоволі згадувала давнє минуле, і, занурена у такі сумні роздуми, прибула нарешті до столиці. Будиночок, де жила дівчина, знаходився у похмурому, безлюдному місці, і ніхто не помітив, як монахиня в’їхала у двір. Коли вона через свого провідника доповіла про своє прибуття, до неї вийшла молода служниця, яка колись супроводжувала дівчину в Хацусе, й допомогла їй зійти з карети та увійти в будинок. Дівчина, приречена на безрадісне життя у цій убогій оселі, зраділа гості, з якою могла поговорити про минуле, і веліла провести її до себе, бо відчувала особливу приязнь до цієї жінки, котра колись прислужувала її батькові.

«Відколи ми востаннє бачилися, не було дня, щоб я не думала про вас, — сказала монахиня Бен. — Та оскільки я прий­няла постриг, то не буваю навіть у дружини принца Ніоу. Якби не наполягання пана Каору, то я, може, й не приїхала б сюди...»

І сама дівчина, і годувальниця зраділи, що Каору, який колись у будинку на Другій лінії справив на них надзвичайне враження, не забув про них, але не сподівалися, що він так швидко щось вигадає.

Пізно ввечері пролунав тихенький стукіт у ворота зі словами: «До вас приїхали з Удзі». «Напевне, це від Каору», — подумала монахиня і звеліла відчинити ворота. А коли карету підвели до будинку, один з охоронців повідомив, що хотів би зустрітися з монахинею Бен. Оскільки він назвався іменем управителя маєтку Каору в Удзі, монахиня, підійшла до дверей. Сіявся дрібний дощ, і раптом холодний вітер, що гуляв по саду, приніс невимовно приємні пахощі, від яких у жінок закалатало серце. Захоплені зненацька й не готові до прийому такого високого гостя, вони заметушилися, не знаючи, що робити.

«У цій мирній оселі я хотів би поговорити з вами і нарешті висловити хоч невелику частку того, що накопичилося останнім часом у душі», — передав дівчині Каору. Оскільки вона, вкрай розгубившись, не знала, що й відповісти, то їй взялася допомагати годувальниця. «Якщо вже пан Каору завітав, — сказала вона, — то не годиться з порога відсилати його назад. Краще нишком порадитися з матір’ю. Адже її будинок зовсім недалеко...»

«Як на мене, не варто так поспішати, — відповіла монахиня. — Чому б молодятам спокійно не поговорити? Чи ви думаєте, що вони відразу ж запалають один до одного глибокими почуттями? Така