Лі Бардуго - Королівство шахраїв

Джаспер знайшов батька у багряній вітальні: у великих руках він тримав філіжанку кави. Він порався біля тарілок — складав їх стосом на срібній таці.

— Ти не мусиш прибирати після нас, та.

— Хтось мусить. — Кольм сьорбнув кави. — Сідай, Джасе.

Стрільцеві не хотілося сидіти. Його тіло аж потріскувало від розпачливої сверблячки. Йому хотілося лише одного: узяти ноги на плечі, побігти щодуху до Бочки й кинутися до першої-ліпшої гральної зали, яку вдасться знайти. Якби не думка про те, що його можуть арештувати чи застрелити, перш ніж він подолає половину шляху, Джаспер так би й учинив. Він сів. Інеж залишила на столі невикористані пляшечки з довгоносиком. Він узяв одну з них і посмикав корок.

Батько відхилився, спостерігаючи за ним суворими сірими очима. У яскравому ранковому світлі Джаспер міг роздивитися кожну зморшку й веснянку на його обличчі.

— Не було жодного шахрайства, чи не так? Той шуанський хлопчик збрехав заради тебе. Усі вони брехали.

Джаспер зчепив руки, не дозволяючи їм метушливо смикатися. «Вам обом буде приємно дізнатися, на якому ви світі».

Він не був упевнений, що це правда, але інших варіантів не було.

— Шахрайств було чимало, але я зазвичай був на боці шахраїв. Було чимало бійок — я зазвичай був на боці переможця. Було чимало картярських ігор, — Джаспер глипнув на білі півмісяці на своїх нігтях, — я зазвичай був на боці переможених.

— Позичка, яку я дав тобі на навчання?

— Я заборгував не тим людям. Програв за ігровим столом і програвав далі, тож і далі позичав. Думав, що знайду спосіб витягти себе із цієї ями.

— Чому ти просто не зупинився?

Джаспер мало не засміявся. Він благав себе зупинитися, волав собі, що час зупинитися.

— Це так не працює. — «Усередині ти маєш рану». — Зі мною принаймні. Не знаю чому.

Кольм ущипнув себе за перенісся. Він мав такий змучений вигляд, цей чоловік, який міг працювати від світанку до заходу сонця без жодного нарікання.

— Мені не слід було відпускати тебе з дому.

— Та...

— Я знав, що ти не створений для ферми. Хотів для тебе чогось кращого.

— Тоді чому ти не відправив мене до Равки? — вихопилося в Джаспера, перш ніж він устиг подумати.

Кава вихлюпнулася з Кольмової філіжанки.

— Про це не могло бути й мови.

— Чому?

— Чому б я мав відправити свого сина до чужої країни, аби він воював і загинув у равканських війнах?

До Джаспера повернувся різкий, наче удар довбнею по голові, спогад. Укритий пилюкою чоловік знову стояв за дверима. Із ним була дівчинка, дівчинка, яка вижила завдяки тому, що померла Джасперова мати. Чоловік хотів, щоб він пішов із ними.

— Леоні — зова. У неї теж є дар, — сказав він. — На заході, за кордоном, є вчителі. Вони можуть навчити їх.

— У Джаспера цього немає, — відрубав Кольм.

— Але його мати...

— У нього цього немає. Ви не маєте права приходити сюди.

— Ви впевнені? Його перевіряли?

— Якщо ви повернетеся на цю землю, я вважатиму це запрошенням загнати вам поміж очі кулю. Ідіть і заберіть із собою дівчинку. Тут ніхто не має цього дару, і він тут нікому не потрібен.

Кольм гримнув дверима перед носом укритого пилюкою чоловіка.

— Чого вони хотіли, та?

— Нічого.

— А я зова? — поцікавився Джаспер. — Я Гриша?

— Не промовляй цих слів у цьому будинку. Ніколи.

— Але...

— Це вбило твою матір, розумієш? Це забрало її від нас. — Батьків голос був жорстоким, а погляд сірих очей — твердим, як кварц. — Я не дозволю цьому забрати ще й тебе. — Потім його плечі зіщулилися. Він запитав так, наче слова відривали від нього: — Ти хочеш піти з ними? Можеш іти. Якщо ти цього хочеш. Я не сердитимуся.

Джасперові було десять. Він подумав про тата, самого на фермі, який щодня повертається до порожнього будинку, щовечора самотою сидить за столом, і ніхто не приготує йому підгорілого печива.

— Ні, — озвався хлопчик. — Я не хочу йти з ними. Я хочу залишитися з тобою.

А зараз він підвівся зі стільця, не в змозі більше сидіти, і забігав кімнатою. Джасперові здавалося, що він не може дихати. Він не може тут більше бути. Серце болить. Голова болить. Усередині переплелися провина, любов і образа, та щоразу, коли він намагався розв’язати цей вузол у шлунку, усе ставало ще гірше. Він соромився неприємностей, яких завдав, проблем, які притягнув до батькових дверей. Але Джаспер ще і страшенно сердився. А як він міг сердитися на свого батька? На чоловіка, який любив його понад усе на світі, який працював, аби дати йому все, що він мав, чоловіка, заради якого він будь-якого дня кинувся б під кулі.

«Цей учинок не матиме відлуння».

— Я збираюся... я знайду шлях, як відшкодувати все, та. Я хочу бути кращою людиною, кращим сином.

— Я не виховував тебе гравцем, Джаспере. Я тим паче не виховував тебе злочинцем.

Джаспер вибухнув гірким сміхом.

— Я люблю тебе, та. Я з усією своєю брехнею, усіма крадіжками та нікчемним серцем люблю тебе, але так, ти це зробив.

— Що? — пробурмотів Кольм.

— Ти навчив мене брехати.

— Щоб уберегти тебе.

Джаспер похитав головою.

— Я мав дар. Ти мав дозволити мені користуватися ним.

Кольм гупнув кулакам по столу.

— Це не дар. Це прокляття. Воно б убило тебе так само, як убило твою матір.

Досить правди. Джаспер кинувся до дверей. Якщо він не забереться із цього місця, просто вискочить зі шкіри.

— Я й так помираю, та. Просто роблю це повільніше.

Джаспер розмашисто крокував коридором. Він не знав, куди податися чи що із собою вдіяти. «Іди до Бочки. Тримайся подалі від Клепки. Десь повинна тривати гра, просто не привертай увагу». Авжеж, високого, як помірно честолюбне дерево, новоземця, за чию голову обіцяють винагороду, взагалі ніхто не помітить. Він згадав оповідь Кувея, що гришники, які не користуються своєю силою, втомлюються і хворіють. Фізично він не хворів, це правда. Але що, як Матаяс мав рацію і Джаспер страждав від іншої