Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

Єлизавета кивнула в присмерку кімнати.

— Більшість із нас у змозі приховувати свої найболючіші травми та найпалкіші бажання. Завдяки цьому нам удається виживати. Ми вдаємо, наче болю немає, наче ми вкриті не ранами, а шрамами. Бджоли позбавили мене розкоші цієї брехні. Я не можу й далі так жити. Ніхто з нас не може.

Укрита колючками лоза під пальцями Святої раптом забуяла білим цвітом, який у Зої на очах змінив колір на рожевий, а відтак — на криваво-червоний.

— Це троянда? — запитала Зоя, пригадавши казки про чудовиськ і красунь, які їй розповідали в дитинстві, й легенду про Сан-Фелікса та яблуневе гілля. Що там казав Юріс? «Іноді легенди нехтують подробицями».

Єлизавета кивнула.

— Більшість жінок готова змиритися з колючками заради квітів. Та ми, володарки сили, прикрашаємо себе квітами, намагаючись приховати колючі шипи.

«Будь милішою. Будь ніжнішою. Усміхайся, коли тобі боляче». Зоя нехтувала цими уроками, нерідко собі на шкоду. Вона всуціль була з колючок.

— Твій король запізнюється, — зауважила Єлизавета.

Зоя виявила, що її це не засмучує. Сьогодні їй не хотілося тонути.

***

Юріс відчув Зоїн настрій, щойно вона увійшла до печери.

— Ти бачилася з Єлизаветою, — сказав він, відкладаючи вбік крихітного обсидіанового коника, якого вирізьбив, збільшуючи поголів’я свого табуна. — Відчуваю її запах.

Зоя кивнула й потягнулася по сокири, які стали її улюбленою зброєю. Дівчині подобалася їхня вага й рівновага, а ще вони нагадували про Тамар. Невже вона сумує за домівкою? Зоя геть не стежила тут за плином часу. Ані їжі. Ані сну. Години перетікали в дні.

— Усім неодмінно кортить дати своїм ранам імена й попіклуватися про них, — зауважила вона. — Це втомлює.

Юріс ухилисто щось буркнув.

— Сьогодні жодної зброї.

Зоя насупилась. Їй хотілося дати раду своїй меланхолії в невеличкій бійці.

— А що тоді?

— Я сподівався, що ти до цього часу просунешся далі.

Дівчина стала руки в боки.

— Я чудово впоралася.

— Досі ти вмієш лише закликати вітер. Тобі слід опанувати воду й вогонь.

— Гришинська сила так не працює.

— Гадаєш, дракон не може контролювати вогонь?

Отже, Юріс натякав, що він не лише Верескун, а ще й Пекельник?

— Підозрюю, на додачу ти ще й Плинороб?

— Зізнаюся, вода — моя найслабша стихія. Народився я на дуже вологому острові. І дощ мені не подобався ніколи.

— Хочеш сказати, я можу закликати що заманеться?

— А якщо це не наша мета, чого ми тут граємося?

Це здавалося неможливим, та Юріс досить швидко продемонстрував їй, що межі гришинської сили значно гнучкіші, ніж Зоя досі вважала. «Хіба ми не сукупність усіх речей?» Ці слова запали їй у пам’ять давним-давно, коли вона прочитала записки Іллі Морозова, одного з наймогутніших зі знаних гришів. Його теорія полягала в тому, що гриші не повинні поділятися на ордени, не слід прокладати кордони між їхніми вміннями, якщо наука залишається достатньо обмеженою. Якщо будь-яку матерію можна розділити на однакові крихітні складові, то достатньо талановитий гриша мусить уміти маніпулювати цими складовими. Морозов сподівався, що створення й поєднання підсилювачів стане шляхом до могутнішої гришинської сили. А що, як існує ще й інший шлях?

— Покажи-но мені.

Юріс посовався, його кістки з потріскуванням перебудувалися, щоб Святий зміг прибрати драконячої подоби.

— Залізай. — Зоя повагалася, розглядаючи велетенське створіння перед собою. — Я не кожному таке пропоную, громовице.

— А що, як у тебе зіпсується настрій і ти вирішиш скинути мене зі спини? — поцікавилася Зоя, обхопивши руками вкриту лускою шию. На дотик вона була шорстка й прохолодна.

— Та я достатньо добре підготував тебе, щоб пережити падіння.

— Заспокоює. — Дівчина вперлася черевиком у драконячий бік і заскочила на спину. Сидіти було незручно. Драконів вигадали не для того, щоб їздити верхи.

— Тримайся, — попередив Юріс.

— Ой, то ось чим я маю зайнятись… — Зоя задихнулася і вчепилася міцніше, коли дракон кілька разів змахнув крильми й злетів у безбарвне небо.

Вітер шмагав обличчя, розвівав волосся, застеляв слізьми очі. Зої вже доводилося літати: вона випробовувала хитромудрі летючі винаходи Ніколаї. Цього разу було нітрохи не схоже. Дівчина відчувала кожен Юрісів рух, коли він осідлав вітер й узявся керувати повітряними течіями, кожен порух м’язів під лускою, навіть те, як під час дихання напиналися легені. У тілі під собою вона відчувала силу стихії, несамовиту силу розбурханого моря.

У Зморшці Святих дивитися не було на що. Суцільна гола земля й порожній горизонт. Мабуть, Юріс божеволів, пролітаючи довгі кілометри та нікуди не прилітаючи. Утім, Зої було байдуже. Вона б назавжди залишилася сам на сам із небом і піском навколо. Дівчина розреготалася, серце несамовито гупало. Саме таку магію їй обіцяли в дитинстві, усі казки змушували мріяти про це, та ніколи не втілювалися в життя. Шкода, що цього не відчує дівчинка, якою вона була колись.

— Відчини двері, Зоє, — драконові слова луною віддалися в усьому тілі. — Розплющ очі.

— Тут немає на що дивитися!

Та це було не так. Попереду дівчина помітила рвану пляму на тлі пустельного краєвиду. Вона одразу зрозуміла, що це таке.

— Розвертайся, — наказала, — я хочу повернутися.

— Ти знаєш, що не можеш.

— Розвертайся. — Її кістки набубнявіли грозовою силою, і дівчина спробувала повернути драконову голову.

— Зоє з загубленого міста, — озвався Юріс, — відчини двері.

Дракон кинувся вниз, до руїн Новокрибірська. Здавалося, наче вони падають. Зоя була каменем, а колодязь не мав дна, і порожнеча у неї всередині була такою ж бездонною. «Не озирайся на мене».

Минуле накрило її хвилею. Чому саме тепер? Невже через Єлизаветину розмову про рани? Через Юрісове глузування? Через страждання, які вона переживала щодня, тонучи й поступово втрачаючи Ніколаї? Їй не хотілося думати про Ліліяну і про все, що вона втратила. Перед нею залишилися тільки вітер і темрява, угорі — мертвотно-сіре небо, а внизу — руїни загубленого міста. Однак у Зоїних спогадах з’явилося материне обличчя.

Сабінина врода була приголомшлива, від такої і чоловіки, і жінки однаково заклякають посеред вулиці. Проте жінка вклала невдалу угоду. Вона вийшла заміж за коханого — вродливого сулійського хлопця з широкими плечима й убогими перспективами. Спершу вони були бідними, але щасливими, а потім стали просто бідними. Голод і постійна необхідність заощаджувати спустошили їхні почуття. Від довжелезних днів важкої праці та довжелезних зимових місяців Сабінина краса й енергія виснажилися. Вона не могла подарувати новонародженій донечці великої любові.

Зої довелося щосили завойовувати мамину прихильність. Вона була найкращою в школі, завжди з’їдала лише половину вечері, а другу віддавала Сабіні. Мовчала, коли мати жалілася на головний біль, і крала для Сабіни