Ірвін Ялом - Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом

існування людини. Розрізняють чотири головні проблеми, які згадані в «Екзистенціальній психотерапії»: смерть, сенс життя, самотність та свобода. Вони відіграють вирішальну роль у формуванні внутрішнього світу кожної людини і становлять основу тієї книжки.

Як тільки я закінчив книжку, я продовжив вивчення інших ідей про застосування екзистенціальних переживань у терапії, але поступово дійшов висновку, що мої думки найкраще можуть бути висловлені в оповіді. Я пам’ятав, що переконання деяких найбільш відомих мислителів екзистенціалізму — наприклад Камю чи Сартра, — набагато більше очевидні та захопливі в їхніх оповіданнях і романах, ніж у якихось нудних філософських працях.

Також мою увагу не оминув той факт, що оповідь відігравала важливу, хоча й непомітну роль у моїх підручниках. Я чув від багатьох викладачів та студентів, що історії — деякі всього на кілька сторінок, деякі на абзац чи два, — які я вкраплював у двох своїх працях, «Теорія та практика групової психотерапії» і «Екзистенціальна психотерапія», дуже допомогли кожній із цих книжок стати ефективнішою. Студенти казали мені, що вони більш завзято працюють із теорією, коли суха інформація подається у формі цікавої оповідки.

Таким чином, я поступово розвинув уявлення, що найкращий спосіб, у який я можу передавати ідеї своїм студентам та покращувати їхню сприйнятливість, це саме розповідь. У 1987 році, захоплений цією ідеєю, я вирішив написати зовсім іншу книжку, книжку, у якій я спочатку розповім історію, а потім додам трохи теоретичного матеріалу. Ні в якому разі я не уникав своєї ролі викладача — просто збирався викладати психотерапію трохи іншим способом. Книжка «Ліки від кохання» мала стати зібранням повчальних історій (як і всі мої наступні історії та романи) для молодого психотерапевта та всіх інших, разом з пацієнтами, котрі цікавляться психотерапією. Книжкою, яка дала ідею для написання такого твору, була «Екзистенціальна психотерапія».

І можу назвати ще одну причину такого мого рішення. Я завжди хотів розповідати історії. Скільки себе пам’ятаю, я завжди був ненаситним читачем і ще в підлітковому віці почав мріяти про те, щоб стати справжнім письменником. Це бажання, вочевидь, відійшло на задній план з початком моєї наукової кар’єри, але коли я писав свої десять оповідань, то відчував, що я на правильному шляху і займаюся тим, що мені дійсно подобається.

Книжки та місця поєдналися в моїй пам’яті. Коли б я не перечитував чи навіть просто не думав про книжку, яку я колись читав, одразу уявляв місце, де я її читав. Перечитування «Ліків від кохання» вивільнило цілий потік приємних спогадів. Усе почалося 1987 року, коли наша наймолодша дитина вступила до коледжу і ми з дружиною вирушили в річну кругосвітню подорож, пов’язану з моїм стажуванням. По-перше, ми познайомилися з японською культурою, бо я два тижні викладав у Токіо; потім ще два тижні подорожували Китаєм, де моя дружина, дослідниця фемінізму, прочитала лекції для студентів та викладачів університету. У наш останній день у Китаї я півдня провів один, блукав вулицями Шанхаю й випадково надибав зовсім занедбану католицьку церкву. Я переконався, що був сам на вулиці, тоді зайшов у кабінку для сповіді (і всівся на місце священика) і намагався уявити, скільки поколінь священників чули сповіді на цьому місці. Я заздрив тому, що в них була можливість сказати людині: «Ти прощений!» Яка лікувальна сила! Який ефект! Поки я сидів на тому містичному місці, я здобув надзвичайний письменницький досвід. Протягом години фантазував і придумав зміст історії «Три непрочитані листи». Я зробив деякі нотатки на єдиному, що тоді згодилося за аркуші для нотаток, — на чистих сторінках свого паспорта.

Серйозно писати я почав на Балі. Ми жили два місяці в Куті в екзотичному будинку, який був оточений високою стіною зеленого саду, але сам по собі не мав внутрішніх стін, лише кілька штор. Я не використовував ніяких інших джерел для своєї книжки, окрім пам’яті та уяви, отож подорожував з нечисленним багажем і мав із собою лише купу нотаток про проведені з моїми пацієнтами заняття. Атмосфера була екзотичною та якоюсь потойбічною. Птахи неймовірних кольорів сміливо сідали на дивовижні дерева і наспівували незнайомі мелодії. Аромати незвичайних квітів затьмарювали розум, коли я сидів у саду і перечитував мої нотатки знову й знову. Спогади проходили через мою свідомість, і історія непомітно для мене вже пустила коріння й так захопила мене, що змусила відкласти вбік усі нотатки й присвятити всі свої сили саме цій книжці. Коли я почав писати, не мав уявлення, куди заведе мене ця історія і що з того вийде. Я відчував, що просто стою поряд і спостерігаю, як розвиваються події в моїй книжці. Я часто чув, як інші письменники казали, що оповідання пишуться самі, але зрозумів це лише тоді, коли сам став письменником. Через два місяці я вже зовсім по-іншому оцінив старий анекдот про Вільяма Теккерея, англійського романіста дев’ятнадцятого сторіччя, який я чув колись у школі: коли він вийшов зі свого кабінету, його дружина запитала, як просувається його робота. Він відповів: «О, жахливий день! Пенденніс (один з його персонажів) цілий день клеїть дурня, і я не можу його зупинити». Незабаром я також почав чути своїх героїв і уважно дослухався, про що вони розмовляють. Я спіймав себе на тому, що повсякчас підслуховував — навіть тоді, коли робив перерву, тоді, коли прогулювався зі своєю дружиною безкраїми та прекрасними піщаними балійськими пляжами.

Незабаром я отримав дивовижний письменницький досвід. Так, зі мною сталася одна з найбільш вражаючих подій у моєму житті. Одного разу, коли я заглибився у свою оповідь, то помітив, як моя непостійна уява увивається навколо зовсім іншої історії, тієї, що вже повільно набувала певної форми, але поки що поза моїм сприйняттям. Я зрозумів, що це був сигнал — непоясненний сигнал — мені від мене самого про те, що історія, яку я зараз писав, добігала кінця, а за нею вже йшла інша і наступала їй на п’яти.

Свої попередні книжки я написав олівцем на папері. У той час я користувався допомогою своєї стенфордської секретарки, яка потім друкувала їх. Але нині був 1987-й — час модернізуватися та переходити на комп’ютер і принтер. Я навчився друкувати в літаку за допомогою відеогри, у якій літери атакують космічний корабель і мій єдиний захист — це вдарити по літері, що атакує, до того, як упаде мій шатл. Комп’ютер був одним із найперших, а портативні моделі були в ті часи дуже ненадійні, принтер був ще більш ненадійним і припинив працювати ще там, на Балі. Наляканий перспективою, що вся моя робота може зникнути через те, що я не дуже великий фахівець у комп’ютерах, я шукав допомоги. У Денпасарі, великому місті на Балі, я зміг знайти лише один принтер — у комп’ютерній