Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

— Назад! — крикнув я і зірвав із стіни рушницю. — Ніхто не сміє переступити поріг моєї хатини! Чуєте!

Дикуни закричали ще голосніше, розмахуючи довгими списами, а жрець почав рубати пари перед хатиною. Зінга забилася в куток і крикнула:

— Бережись, Андо! Вони уб'ють тебе, Андо!

Рушниця була заряджена. В ній було вісім патронів — менше ніж за одну хвилину я міг убити вісім чоловік. Але я не хотів проливати кров. Я все ще сподівався, що в останню хвилину дикуни отямляться. Але вони не вгавали:

— Виходь, боягузе! Виходь!

Порубавши нари перед хатиною, Арикі почав рубати стовп, який підпирав дах. В усі боки полетіли тріски.

— Дайте головешку! — почув я його голос. — Підпаліть хатину! Хай згорить живцем!

І справді, я бачив крізь відчинені двері, як хтось рушив до хатини з палаючою головешкою — досить доторкнутися до даху з сухого пальмового листя, і вона запалає. Зінга несамовито закричала. Я мусив захищати не лише себе, а й її. Якщо підпалять хатину, то й вона згорить разом зі мною…

Я підняв рушницю і вистрілив у повітря. В ту ж мить голоси замовкли, удари в стіну припинилися і почулося тупотіння босих ніг дикунів, що тікали в селище. Я виглянув з дверей — нікого не було. Нари перед хатиною були порубані вщент. Біля дверей валявся довгий спис із зламаним наконечником. Підпірний стовп був підрубаний майже наполовину і ледве тримався. Поряд диміла головешка.

— Ходім! — гукнув я Зінгу і вийшов з хатини.

Ми пішли в селище. На майдані перед хатиною вождя я побачив тих дикунів, які нападали на мене. Вони ледве трималися на ногах, похитувались і дико горлали, ніби намагалися перекричати один одного. З усього було видно, що вони п'яні. Хто їх напоїв? І навіщо? Щоб вони мене вбили? При моїй появі з рушницею в руках дикуни кинулися врозтіч і зникли в лісі.

В хатині я застав вождя і головного жерця. Вони сиділи на нарах і про щось збуджено сперечалися, а збоку стояв Гахар і мовчки слухав. Коли я ввійшов, вони замовкли. Я гадав, що Арикі злякається хоч рушниці, але він не рушив з місця і не глянув на мене. Від нього тхнуло коньяком. Обличчя його було холодне. Щось огидливе було у всій його миршавій постаті з чорною зморшкуватою шкірою і в гострому злому погляді, який пронизував і примушував здригатися.

— Ти чому хотів мене вбити? — закричав я. — Чому хотів спалити живцем?

— Тому що ти винен у нещасті, яке спіткало наше плем'я, — похмуро промимрив головний жрець. — Крокодил вимагає жертви…

— А ти знаєш мову крокодилів? — спитав я його. Арикі сердито блимнув на мене.

— Ні!

— Звідки тоді ти знаєш, що крокодил вимагає жертви?

— Біле листя мені сказало.

— Дурниці! І я маю біле листя. Воно мені сказало, що Арикі бреше.

— У тебе немає білого листя! — крикнув розлючений Арикі. — Ти брешеш!

— Гаразд! Зачекай на мене тут і побачиш, що я не брешу.

Я швидко вийшов, збігав у свою хатину, взяв одну з книжок, принесених з яхти, і знову повернувся.

— Ось! — звернувся я до головного жерця і показав йому книжку. — Бачиш? І я маю біле листя.

Це справило дуже сильне враження на присутніх. Головний жрець мовчав, ніби занімів. Він просто не знав, що сказати. Я перегортав сторінки книги перед його носом, і він ні на хвилину не сумнівався, що це таке ж біле листя, як і його власне.

Жрець розгубився, але швидко опам'ятався і сказав:

— Твоє листя зробили пакегі, і воно не говорить правди.

– І твоє зробили пакегі, — сказав я.

— Ні! — відповів Арикі. — Моє листя від Дао, і тому говорить правду. Я його мав до того ще, як пакегі з'явилися на нашому острові.

«Цей чоловік — мов кішка, ніколи не падає на спину», — подумав я. Навіть і зараз, коли мені вдалося заронити сумнів у його душу, він не здається, а наполягає на своєму: «Андо, пакегі гена, треба віддати крокодилові…»

Бачачи, що так мені з ним не справитись, я зважився на ризикований крок.

— Добре, згоден, — сказав я.

— Що? — стрепенувся Боамбо. — На що ти згоден?

— Я згоден бути принесеним у жертву крокодилові. Ти ж цього хочеш? — повернувся я до Арикі.

— Так!

— Гаразд, я сам піду до крокодила. Головний жрець жваво спитав:

— А рушницю візьмеш з собою?

— Ні, не візьму, заспокойся. Але буду захищатися, кажу тобі відверто. Або крокодил мене з'їсть, або я його уб'ю.

— Голими руками? — спитав мене Боамбо стривожено.

— Ні, ножем! Ти що скажеш? — знову звернувся я до головного жерця.

— Пана, хай буде так! — кивнув він головою.

Я спитав його, хто дав малоу людям, які хотіли мене вбити.

— Шаміт, — відповів головний жрець.

Того ж дня, перед заходом сонця, я знову зайшов до вождя. Всі, крім Амбо, були вдома. Зінга і її мати готували вечерю у великому горщику, який весело клекотів на вогні, а Боамбо лагодив невелику сітку для ловлі риби. Я тримав у руках великий гострий ніж і міцний мотузок, сплетений з лика пальмової кори. Побачивши мене, Боамбо спитав:

– Ідеш?

– Іду.

– І цим ножем ти вб'єш крокодила?

— Так.