Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

— Ех, ти. Таку треба купувати оптом! — регоче якийсь телепень.

— Вона йому не по карману, — кричить хтось ззаду. Сміх тоне в гомоні, криках, лапці. Високий кучерявий блондин з пов'язаною навколо шиї строкатою косинкою, піднявши догори руку, крутить на пальці жіночу сорочку.

— Кому? Кому? Лепський дарунок для коханки! — Помітивши дівчину, він проштовхується до машини і тиче їй свій товар.

— Візьміть для почину! За один поцілунок, міс! У такій сорочці можна ходити без сукні.

Його відштовхують двоє здоровенних хлопців у чорних андерсівських беретах.

— Вашу ручку, панно, тільки один погляд…

— Що ви робите вечорами, міс?

— Не поспішай, панна потребує галантного обходження. Ти поглянь, які в неї очі. Вони попелять моє серце. Де ми зустрінемось, кізонько? Пропоную серце і дюжину срібних ложок з сервіза Шарлотти Баварської.

Дівчину закидають брудними натяками, нахабно пропонують якісь золоті брязкальця, та вона не звертає на те ніякої уваги.

Нарешті джип зупиняється біля високих кованих воріт. Над ними на тлі сірого граніту арки п'ять великих букв «ЮНРРА» і нижче на воротях крейдою: «Оставь надежду, всяк сюда входящий». «Як на мертвецькій в Дахау», — думає Андрій.

Брама розчинилася. Джип заїхав у двір табору.

— Іди за мною, — сказала Ютта Андрієві і, взявши його папери, пішла через двір до адміністративного корпусу, що білів за розлогими вітами платанів.

На подвір'ї вештались якісь люди. Снували без потреби, як сонні мухи. Ліворуч, за декоративними кущами, починався великий парк. Він теж був забитий людьми. Вони сиділи, стояли, лежали покотом на траві. Руді, обмиті дощами стіни двоповерхових корпусів прозирали крізь дерева парку.

— Ну як, подобається? — запитала Ютта, помітивши, що хлопець озирається навколо.

— А що тут було раніше?

— Клініка для божевільних мого патрона, професора фон Глевіца.

— Ну що ж, для божевільних тут було непогано. А для нормальної людини клітка завжди і всюди клітка. Ти знаєш байку про солов'я, що втратив голос?

— Ні. Але я не розумію, чого ви всі так рветеся додому? Ну що тебе чекає вдома? Я чула, що вас усіх поженуть у Сибір. Кажуть, у Росії тепер голод, епідемії, все розбито, на згарищах тільки жебраки і голодні, здичавілі пси. Там зона пустелі, Я читала про це в газетах. І взагалі ходять чутки…

— Чутками довго не проживеш. Свій розум треба мати, — обірвав Андрій. — Дивуюсь я тобі, і недурна ніби, а співаєш з чужого голосу. Більшовиків не бачила, а боїшся. Росії не знаєш, а ненавидиш. Хто тебе так налякав? — Хлопець примружився, роздивляючись Ютту.

Вони піднімалися східцями до скляних дверей адміністративного корпусу.

— А знаєш, я з тобою давно знайомий.

— Що ти вигадуєш?

— Скажи, ти приходила до Палацу юстиції три місяці тому з хлопчиком? Рудий такий хлопчина. Ну, синок Вольфа Тегарта?

Від здивування очі в дівчини стали схожі на сині озера.

— А звідки ти знаєш?

— Я бачив тебе крізь віконце арештантської машини. А потім, коли малий знайшов батька на каменоломні, Вольф дещо розповідав і про тебе.

— Тегарт? А ти його давно знаєш?

— Ще з Дахау.

Ютта засміялася.

— Ти почекай на мене тут, я швиденько, — вона побігла до дверей, дрібно вистукуючи каблуками.

Ютта не поверталася довго. Андрій нудьгував, чекаючи. Обійшов крило адміністративного корпусу і опинився на невеличкому внутрішньому дворику. На протилежному боці, пробиваючи чисте шатро платанів, здіймався в небо гострий шишак каплиці. На паперті, під мармуровою статуєю мадонни, напівголі діпісти різалися в карти. Спітнілі, хижі обличчя гравців схилилися над ящиком з написом «Made in USA».

На ньому лежала купа зім'ятих, понівечених папірців. Банкомет, низенький чолов'яга з витатуйованою русалкою на волохатих грудях, роздавав карти.

— Стук! — почув Андрій його хриплий голос.

Глядачі щільніше обступили «банки».

— Не пересмикуй! Фармазонщнк! — закричав хтось із гравців.

— За кого ти мене маєш? Я тобі що, шулер? — грізно запитав банкомет.

— Сери і гери, ша! Над вами мати божа…

— Темна! Давай третю!

— Пожалуйста, — «банкір» п'ятірнею витер спітніле шрамасте обличчя і кинув на ящик карту.

— Собі!

— Собі — не вам, фури не дам. Очі! Малютка Манон…

— Брешеш, тільки двадцять!

— Чого репетуєш, у тебе ж все одно перебор.

— Це ми ще побачимо.

— Дивись, дивись. Двадцять три, не менше, або я даремно народився в Одесі.

— Ну що ти скажеш, таки двадцять три.

— Шулер!

— Авантюрист!

— Ну, ну! Легше.

— Бий його, падлюку!

— Гроші! Гроші хапай!

На паперті зчинилася бійка. Галас, сопіння, тіла переплелися, над головами злетіли кулаки, і раптом нелюдський крик полоснув по нервах. Андрій здригнувся. Глядачі і гравці кинулися навтіки. За мить на паперті лишився тільки «банкір». Він лежав, ткнувшись лицем у ящик, розметавши волохаті татуйовані руки, а мармурова мадонна тужливими і ніби здивованими очима дивилась на рукоятку ножа, що стирчала в нього із спини. Від паперті до Андрія бігло з десяток чоловіків. Хлопець відступив убік, даючи їм дорогу, і раптом завмер. Повз нього, мов зляканий заєць, пронісся Грицько Шпинь. Цибнув через кущі і зник, тільки затиснута в руці куртка мелькнула над стриженою головою та карти посипались на асфальтовану доріжку. Андрій стояв вражений. Він уже не сподівався будь-коли зустріти свого земляка, а тим більше тут. «А втім, де ж йому ще бути, як не в